Скрут

На якусь мить вона збадьорилася, ледь не розквітла — нібито вміння ущипливо глузувати вдихнуло в неї життя. Загострене чуття підказувало їй, що слова її ранять і вражають. Що вони зачіпають співрозмовника за живе — кожне слово, кожна інтонація — і тільки так, і тільки зараз вона може йому помститися.

Вона посміхнулася:

— Імовірно, ви добре думаєте про людей. Імовірно, ви так довго сиділи у вашому лісі… А можливо, ви й самі здатні на таку щиру, жертовну любов, яку зопалу приписали бідолашному Ігарові? Коли за кохану — у вогонь і у воду? З піснею на смерть? Ошуканець зазвичай підозрює в обмані всіх без винятку. Скнара гадає, що всі жадібні… Цинік упевнений у всезагальному цинізмі. А ви? Звідки ця ваша безглузда витівка? Подумати тільки — чудовисько, яке живиться кров’ю — і рожева наївність дитини, що наслухалася казок!

Гілля в неї над головою зашелестіло тепер уже виразно, й вона на мить злякалася, що винагородою за її міркування будуть липкі тенета, які розгортаються в повітрі.

— Ти думаєш, він не прийде? — глухо запитали з гілля. — Ти дійсно так думаєш — чи просто викаблучуєшся, намагаючись мене вразити?

Ілаза дивилася у вогонь, який уже вгасав. Заворожлива картина. Колись вона думала, що червоні жаринки — це будиночки, в яких живуть жовті язички полум’я. Язичок визирне з будиночка, піде в гості до сусіда — і знову сховається, зникне, й тільки горить червоногарячим крихітне віконце…

— Відпустіть мене, — попросила вона пошепки. — Невже вам мало? Того, що ви зі мною виробляли? Дозвольте мені… пожити…

Від приниження горло в неї стиснулося, начебто здавлене холодною рукою.

— То він не прийде? — запитали з гілля так само глухо.

Ілаза повільно похитала головою:

— Ні. Він не прийде. І будь-який інший не прийшов би. Все це з самого початку було…

Ялинова лапа затріщала. Ілаза від жаху припала до землі; міцна гілка переломилася, мов соломинка, важко захиталася над багаттям, струшуючи лусочки шишок та інше сміття.

Сусіднє дерево пригнулося ледь не до землі; Ілаза, втиснута в килим із осипаної глиці, бачила, як мотузки павутиння розлітаються навсібіч, обвиваються навколо гілок, викручують руки ялинам і з корінням вивертають кущі.

Вона боязко підняла голову й побачила, як із дерева на дерево перекидається ледь помітна в півмороку безформна тінь. Судомно здригалися крони й золотим дощем сипалося потривожене листя; на всьому шляху скрута ламалося гілля та розривалося сіре павутиння. Ілазі ввижалося, що вона чує сухе шипіння, начебто хтось, ледь стримуючи крик болю, втягує повітря крізь стиснуті зуби. Потім, начебто бажаючи приєднатися до цього шаленства, налетів рвучкий вітер — і їй привиділося, що цілий ліс втягує повітря крізь зціплені зуби, стримуючи крик. Що дерева метаються, безпорадно здіймаючи до неба руки, силкуючись вирвати з землі незграбне коріння, бажаючи бігти світ за очі звідси…

Багаття, збуджене вітром, знову ожило. Забігали жовті язички, червоногарячим спалахнув жар; Ілаза здригнулась. У непевному світлі їй привидівся чоловік, який сидів навпроти неї. Наполовину безлистий кущ точно копіював розпачливу позу — чоловік згорбився і стиснув долонями опущену голову, Ілаза здригнулася — видіння було настільки виразним, що їй почувся стогін.

І стогін таки був. Глухий, він чувся здаля, чи то з неба, чи з-під землі; а може, то стогнав змучений скрутом ліс.

Адже не скрут, справді, примудрився настільки глухо застогнати, вкласти в цей звук стільки туги? Уже ж ніяк не скрут.

* * *

На ранок уже було видно ліс.

Ігар цього сподівався — проте все одно здригнувся, коли розгледів зубчасту смужку на обрії.

Місяць, якого дивом вдалося запрягти, слухався тільки жорстких наказів, які віддавалися з допомогою поводів; кінцем віжки він хльоскав коника по крупу. Інакше той іти не бажав — а батога в господарстві Тіар не знайшлося.

Він поганяв і поганяв; губи в нього обвітрилися й стали схожими на дві розтріскані, висушені пустелі. Душа його…

Душі не було. Порожня чорна діра, свист віжки, яка опускається на конячий круп, і краєчок лісу на обрії. Незвично широка, порожня лава. Й гнітюча присутність жінки…

…яка мовчить, зв’язана, запхана до багажної скрині.

Він розгойдувався, мов дерев’яна лялька, яку неможливо покласти на бік. Далі виявилося, що він ще й говорить — півголосом, невиразно й незрозуміло до кого звертаючись. Боротися з цим було марною справою, а тому він залишив усе, як було, та їхав далі, пропускаючи повз вуха власне бурмотіння.

…Скільки їх було? Жінок, яких він приймав за Тіар? «…ти знайдеш її, як у темряві знаходять маяк. Вона не схожа на інших жінок…»

Жодна з них не була схожа на інших. «Ясновельможна» з вдачею гадюки… Пінка, яка щиросердно раділа життю — без рук і без ніг… Портова шльондра, що мріяла купити будинок і торгувати сиром… Тініар, знівечена хворобою, котра носила колись перстеник із зеленим камінчиком… Польова царівна зі шрамом біля шиї, щаслива й божевільна… Цвинтарна принцеса, спогад про яку викликає напад пекучого сорому… Точніше, викликав досі. Поки йому ще було чим соромитися.