Скрут

…А на що він розраховував? Він із самого початку знав, що й це теж буде. Що буде цей шлях із тополями на узбіччі та смуга лісу вдалині, й мовчазна жінка в замкненій скрині… Якби на місці Тіар була зараз портова повія чи ця бридка принцеса, а чи навіть божевільна Полівка… Що б він відчував? Те саме? Чи ні?

Йому стало зле, мусив злізти з візка та відійти вбік — але не зважився залишити норовливого коника. Тобто це з ним кінь став норовливим, а з Тіар був шовковим… Чи ж він щось розуміє, дурний кінь?

Він перегнувся через бортик, і його знудило просто на дорогу. Болісно скоротилося горло зі слідом петлі; Тіар, навіщо ти це зробила. Навіщо…

Лихоманка дужчала; сонце сходило, як і вчора, й позавчора. Знову маленьке літо в обрамленні холодних ночей…

Цієї ночі зірка Хота не зійде над обрієм. Час її збіг.

Він марно спробував подумати про Ілазу; замість її милого, юного личка з пам’яті спливла страшна личина Скаля, людини з Печери, прихистку хвороби. Його дружину звали Камміа… Вона вмерла щасливою…

«Десять білих лебедів із далеких із полів принесуть тобі дарів, принесуть тобі дива…»

Він потрусив головою. Йому ввижається; у скрині тихо, мов у труні. У величезній багажній труні, прив’язаній до візка…

Він хотів заткнути їй рота й останньої миті не зважився. Він боявся, що вона кликатиме на допомогу, та вона жодного разу не крикнула. Мовчала, начебто заніміла враз.

Він прислухався до власної балаканини — здається, він говорив із уявним Отцем Дізнавачем. «Якби на місці Ілази була ваша сестра… Що б ви зробили?»

Ліс присунувся ближче. Тепер це не була просто зубчаста смуга на обрії; вдалині з’явилися дахи селища, й Ігар натяг віжки, розуміючи, що тепер уже бранці неодмінно треба заткнути рота. Об’їжджати селище надто довго, а заклик про допомогу на залюдненій вулиці… Голос, який долинає з багажної скрині…

Він уявив, як підіймає віко й зустрічається з нею очима. Його вже нудило знову; та він стримався й злобливо хльоснув коня.

…Це не Підчерев’я. Підчерев’я на захід… А трішки далі — Замок. Де сидить, розсилаючи загони ловців, його нездоланна теща… І можливо, саме зараз вона вислуховує доповідь одновухого, який позбувся тепер і передніх зубів…

Йому скрізь ввижалися погляди. Лунко ляскали віконниці, брехали пси, перегукувалися дітлахи; мешканці визирали з вікон, із-за парканів, із воріт — візок тягнувся вулицями, ніби примара. Білий кінь, рипучі колеса, сіре й нерухоме обличчя візника, якому не вісімнадцять років можна дати, а всі сорок…

Вулиці залишилися позаду, й Тіар не закричала, знову не покликала на допомогу. Він не відчував полегшення. Здається, йому погіршало.

Ліс стояв попереду зеленою стіною. Шлях теж погіршав; по узбіччю тяглися зарості колючих кущів із ядучо-багряними ягодами, тісно притиснутими до гілочок. Іще за якийсь час обіч шляху виявився плаский камінь із ретельно видряпаним написом. Ігар притримав Місяця.

«Влада округу повідомляє… що всякий, хто промине даний рубіж, наражає на небезпеку своє життя… зупинися, подорожанине, подумай, бо не кожен, хто входить до цього лісу, повертається…»

Трохи нижче біліла намальована крейдою пика з величезними зубами. Ще нижче — автограф одного з нечисленних місцевих грамотіїв: «Даха з Підчерев’я — сука і повія». І варто було заради цього вчитися писати…

Камінь встановили тут зовсім недавно. Видно, турботливі місцеві власті налякані були зникненням Каренового загону. Ігар хльоснув Місяця; той роздратовано замотав головою, але не зробив і кроку. Він ударив коня щосили; тварина презирливо на нього озирнулася та з натугою зрушила візок з місця.

Цікаво, хто така ця Даха з Підчерев’я…

Повітря змінилося. Тепер це був вологий хвойний дух; із Ілазою вони заходили не тут. Ледь осторонь… Лежав туман, і в тумані пасся чийсь осідланий кінь…

…Чому Тіар виявилася саме вона? Адже повію тягти до скрута легше?!

А може, й ні. Ніхто не знає. Навіть Отець Дізнавач… Ігар-бо вже тяг повію. І по-дитячому зрадів, коли ошуканка виявилася всього-на-всього хитрою Вімою, котра зазіхала на чужу спадщину…

Ліс приступив упритул. Сонце грало на червоних соснових стовбурах. Корабель із багатьма, багатьма щоглами…

Він намотав віжки на передок. Відійшов від шляху, продираючись крізь невисокий чагарник; став навколішки, точніше, на одне коліно, бо поранена нога нестерпно розболілася.

Святий Птаху, шепотів він, звертаючись до корабельних сосен. Святий Птаху, прийди, захисти мене. Я повинен врятувати свою дружину, інакше не буває, Птаху, хтось повинен умерти, щоб інший жив… Я ж не для себе стараюся, Птаху, ти можеш не впускати мене до своїх золотих палат, бо на мені бруд, я вбивця… Але її, Тіар, візьми до себе і поясни їй, будь ласка, що я не хотів…

Він обірвав молитву на півслові. Підвівся й повернувся до Місяця.

Кінь позадкував, вискалюючись і всім своїм виглядом демонструючи, до чого ж бридкий йому Ігар; він постояв на узбіччі, дивлячись то на ріденькі хмари, то на висохлі травинки під ногами.