Скрут

— Порядкуватимеш у себе вдома, — похмуро мовив власник густого баса, який виявився всього-на-всього чорнявим карликом праворуч від носія значка. — Спійманих на нашій землі злочинців слід перепроваджувати до в’язниці міста Требура, щоб там чинити розгляд…

— Начхати! — верескнув білявий; ватажок другого загону, в чиїй руці виявилася поцяткована печатками грамота, недобре примружився:

— Начхати на закони провінції Ррок?!

Видно, розум одновухого білявця скаламутився від отриманого удару, наступної радості та раптової несправедливості, що її змінила; розум білявця скаламутився, інакше він не вихоплював би шаблю та не замахувався на озброєного грамотою супротивника.

Зброя не допомогла йому. Руки в карлика були закороткі, однак батіг довгенький. Білявець засичав і ледь не впустив шаблі.

— Закон!!! — заревли бійці з міста Требура, які запізнилися на лови Ігара. З таким само успіхом вони могли б закричати: «Двісті сімдесят золотих! Негайно!»

Ігара схопили за комір. Він обм’як, наче мішок із борошном; діловитий стражник схилився над ним, бажаючи зручніше перехопити неживе тіло, отримав сильний удар головою в обличчя й повалився на Ігара.

Таким ударом пишався б сам Отець Розбивач; якийсь час Ігар відпочивав, прикриваючись тілом стражника від пристрастей, що бушували на подвір’ї. Дзенькали шаблі, коні здіймали куряву й солому, ганяли знавіснілі кури й голосила господиня; тягнучи на собі безтямного ворога, Ігар відповз до господарських прибудов. За дверцятами повіточки зі стінами у великих щілинах кричали замкнені кози, поряд у загорожі басовито порохкував величезний плямистий кабан. Рідкісної породи — волохатий, із китичками на гострих вухах.

— Де він?! Шмаркач той де?! Хто поволік його, га, зарази?! — гаркнули неподалік.

Сутичка перейшла в битву.

Загорожка защіпалася на кривий іржавий цвях. Ігар відштовхнув від себе стражника, який помалу приходив до тями, й проліз у смердючу щілину. Кабан занепокоївся.

— Ну, ти…

Ігар заговорив уперше звідтоді, як шию йому здавила мотузка.

— Ну, не бійся… Я така сама свиня…

І, ніби підтверджуючи ці слова, Ігарова рука безжально схопилася за звисле кабаняче причандалля.

Кабан заверещав.

Близьким родичем йому був лютий лісовий вепр; нещасний вилетів із загорожки й зчинив паніку серед і без того знервованих коней. Пробрався між копит, вирвався на вулицю, де до гамору битви додалися голоси всіх околишніх собак. Кабан мчав, не розбираючи дороги, але якось незграбно та з натугою; запальні дворові пси, котрі уявили себе шляхетними гончаками на полюванні, гналися за ним гавкотливою зграєю. Місцеві жителі сахалися з дороги — і зі сторожкою цікавістю поспішали туди, де дзенькотіла криця. Якщо уважний спостерігач і розгледів їздця, що вчепився в жорстку щетину, то вже за мить йому зробилося не до того, бо ж озброєні вершники мали страшніший вигляд.

На околиці кабан звалився б, якби їздець не розтис зсудомлених рук. Собача зграя промчала повз нього, оточила кабана, вочевидь не знаючи, що з ним робити; знесилена людина відкотилася в рівчак і зачаїлася там на дні, уповаючи тільки на Птаха.

Цілий день селище лихоманило; на заході сонця два загони, серед яких були поранені, полишили його та роз’їхалися в різні боки. Цікаві, що юрмилися навколо нещасливого подвір’я, розійшлися тільки як смеркло; і вже в темряві на дорогу виїхав візок, запряжений білим, ніби місяць, коником.

* * *

За кілька днів до весілля їй наснився страшний сон. Нібито вона повертається до Аальмарового дому, що став їй рідним, повертається здаля, заходить на подвір’я, а дім порожній і занедбаний. Ні людей, ані собак, ані бодай всюдисущих курей — розкидані безладно речі, святкові столи з давно зацвілою їжею, і всі кутки затягнуто густим білястим павутинням…

Сон виявився таким сильним і виразним, що вона вже й прокинулась, а все не могла впоратися із шаленим серцебиттям.

Був світанок. Сірий і кволий; о такій порі встають лише найпрацьовитіші або найбільш підневільні. Дівчина прислухалася — на кухні тихенько брязкали посудом та цюкала за будинком чиясь сокира.

Вона підійшла до вікна й відсунула важку фіранку.

Шовкове простирадло переливалося всіма відтінками червоного. Червоне простирадло було вивішено напоказ; на всьому подвір’ї не знайшлися б нічого розкішнішого і яскравішого. Червоне простирадло здавалося скалкою зимового неба на заході сонця, помилково закинутою в сірий весняний світанок…

Дівчина переривчасто зітхнула. Підібгала змерзлі пальці босих ніг і повільно відійшла від вікна.

Весілля, яке справлялося в точній відповідності до традицій, було останнім часом рідкісною дивиною; наснажена Фа строго стежила, щоб усякого, навіть найдрібнішого звичаю неодмінно було дотримано.

Виготовити сукню для молодої за прадавньою традицією виявилося справою непростою і виснажливою; в пелену та в корсет вшивались і впліталися заворожені волосинки, та не просто так, а в суворо обумовленому порядку. Стоячи перед дзеркалом, дівчина здивовано розглядала себе, незнайому й строгу, якусь очужіло гарну, змінену небувалим вбранням.