Скрут

Скриню було залишено незамкненою. Щоби під віко проникало повітря; найстрашніше для Ігара було зустрітися з нею очима, тому він дивився на її сукню. На міцно вшиту в тканину оздобу з шнура.

Руки й ноги в неї затерпли; він перерізав мотузку, взяв її під пахви й витяг на сидіння. Посадив, як і раніше, дивлячись на мотузяний візерунок; повернувся й пішов геть, не розбираючи дороги, тільки болісно здригаючись, коли поранена нога спотикалася об камінь чи корінь.

Потім перед очима в нього стемніло; ще далі виявилося, що він сидить, скорчений, і чавить мураху на тонкому стовбурі. Від бідолахи лишилася тільки чорна грудочка — але Ігар все чавив, чавив, чавив…

Відсмикнув руку. Підняв очі, побачив слизький камінь із напівкруглим білястим грибом, приліпленим збоку. Потупився знову. Мурахи, яких нітрохи не зворушила доля товариша, тією самою низкою тяглися по стовбурі тонкого деревця, приреченого на вічну самотність під боком у величезного дружнього лісу…

— Хто він?

Голос прийшов нізвідки. Ігар цілу секунду сидів, гадаючи, що зачаївся, поки зрозумів, що хтось стоїть у нього за спиною, і з гіркотою подумав: але ж я міг би вже три дні бути мертвим…

— Який він з вигляду? Який? Якщо скрут, то який з вигляду?

Крихітний павучок, схожий на зернятко з лапками, намагався приліпити свою нитку до шорсткуватого вологого стовбура. Навіщо їй тепер знати? Але головне, навіщо йому тепер обманювати?

— Він має вигляд величезного павука. Він сидить у тенетах і ссе кров із усього живого.

Отепер їй саме час піти. Ігар чекав, що вона піде й тоді можна буде зібрати рештки волі та змусити себе замислитися. Бо в її присутності вирішувати несила.

— Він сказав тобі моє ім’я?!

— Він сказав мені й про твою родиму пляму. А тепер іди.

Вона стояла. Здається, він чув, як шелестить під вітром тверда пелена її сукні; голос у неї був не набагато гучнішим:

— Скажи мені, звідки… скрути. Ти ж повинен знати…

— Я знаю, — він дивився на білястий гриб. — Людина, яку зрадила близька істота, обертається на чудовисько і…

— Зрадила?!

Він здригнувся від цього ледь чутного зойку. Від безгучного крику розпачу й болю. І придушив у собі бажання озирнутися:

— Це не я сказав. Так доносить легенда…

— Легенда…

Він почув, як повільно віддаляються її кроки. Зціпив зуби й озирнувся.

Вона йшла з витягнутими вперед руками, натикаючись на кущі, начебто сліпа. Пелена її сукні посипана була, мов зірками, колючими кульками сухого реп’яха.

— Тіар!

Вона спіткнулася й упала. Підвелася перш ніж він устиг добігти. Очі в неї були зовсім сухими й страшно чорними. Як прогорілий жар.

— О горе…

— Тіар…

— Ні…

Ноги в неї знову підігнулися. Він стояв поряд, не зважуючись до неї доторкнутися; що сильніша й мудріша людина, то страшніше дивитися на її розпач.

— Тіар… — сказав він пошепки. — Термін уже минув… Я повинен іти, щоб не спізнитися, Тіар… Тому що Ілаза…

Він став на коліна.

— Не слухай, що я скажу тобі… Я знав чоловіка, який добровільно розділив з коханою дружиною довгу й огидну смерть. Це була щаслива й шляхетна людина; зараз я піду, тому що там Ілаза… Той чоловік умер із ім’ям дружини на вустах… А я… не з її ім’ям. З іншим… І якщо я брешу тобі, нехай Птах мене відкине геть від дверей золотих палат. Бо я… не вмію пояснити, але ти зрозумій. Зрозумій і не проклинай мене. Ілаза, вона… тоді я уявив, що люблю… Тому що хотів любити. А тепер… прощавай.

Він підвівся, не відчуваючи болю. Не оглядаючись, рушив до лісу; її голос зупинив його лише на мить:

— Я знаю, хто це. Хто — скрут. Тепер я знаю.

* * *

Дівчині дедалі більше здавалося, що всі ці пишні, гучні, громіздкі події відбуваються з кимось іншим.

Здавалося, що ніч, проведена без сну, наповнила її голову ватою. Здавалося, що вуха заліплено теплим воском, тому гамір загальних веселощів долинає ніби здаля. Тіло її жило, як маріонетка — коли потрібно, спина згиналася в поклоні, коли потрібно, язик вимовляв належні слова, й посмішка на блідих губах з’являлася саме тоді, коли її всі з нетерпінням очікували. Поряд із нею, зовсім близько, був Аальмар — і, мабуть, уперше в житті його присутність була їй обтяжливою. Начебто вона в чомусь винна перед ним і тепер їй боляче дивитися йому в очі…

Щоразу, коли вона за традицією обходила гостей, схилялася перед нареченим і торкалася губами до пряжки його пояса. Пряжка була бронзова, і на ній зображено було лютого шуліку з кривим роззявленим дзьобом.

— Аальмаре…

— Мала, не турбуйся. Все добре. Тобі нелегко, я розумію, потерпи… Потім ще будемо згадувати цей день…

Від його м’якого голосу, від дбайливого дотику гарячої долоні їй чомусь хотілося плакати. Вона знову йшла уздовж столів, киваючи та посміхаючись, посміхаючись і киваючи, і їй здавалося, що вона — воскова свічка, що замість голови в неї пекучий язичок полум’я, а замість шиї чорний ґнотик, і розплавлений віск усе ллється та ллється й зараз зіпсує весільну сукню…

До неї долітали уривки розмов. По її обличчі, по грудях, по одязі ковзали прискіпливі погляди; їй здавалося, що загальна увага й цікавість вкривають її прозорою шкоринкою. Нібито вона метелик, залитий жовтавою смолою…

— Аальмаре…