Скрут

Вечір пах димом. У рожевому вечірньому небі тягся, мірно змахуючи крильми, пташиний ключ, який нагадував наконечник списа.

* * *

На роздоріжжі виявилося, що Тіар знає дороги куди краще за Ігара; вона без затримки перелічувала селища, якими пролягав шлях до великого лісу, й намагалася звернути праворуч, хоча Ігар упевнений був, що їхати потрібно ліворуч. Перехожий селянин розв’язав їхню суперечку — звичайно ж, на користь Тіар; Місяць, якого процес вибору шляху неабияк стомив, бадьоро затрюхикав далі. Ігар цілу дорогу тужно мовчав — здавалося, ніби його обізвали дурнем.

В обід зупинилися в селищі Річка; єдина його вулиця стрічкою тяглася вздовж берега вузької річечки, а на іншому боці мальовничо рябіли боками чорно-білі доглянуті корови. Заїжджий двір вікнами виходив на воду — по темній гладіні сумно пливло жовте листя.

Обідали за кошт Тіар — Ігар згоряв від сорому й клявся, що по прибутті на місце відшкодує всі збитки. Тіар слухала впіввуха; всі слуги, особливо жіноча половина, зверталися до неї тепло й шанобливо. Знайшлася навіть якась стара знайома, котра з гордістю продемонструвала шмаркатого хлопчиська літ п’яти, що йому Тіар свого часу допомогла з’явитися на світ; Ігарові хлопчисько здався винятково бридким, примхливим і сонним, але Тіар невдавано зраділа, обійняла малого й подарувала йому медяник.

Потім хтось зі служниць довго про щось нашіптував Тіар на вухо; вона посерйознішала, кілька разів кивнула. Прикликала дівчисько, що мило на подвір’ї посуд, дала дрібну монетку й звеліла побігти на млин і запитати, чи не потрібна повитуха.

Дівчисько бігало довго, а ледь повернулось, насилу відхекалося; Ігар зробив висновок, що цей млин не так уже й близько. Дівчисько облизало пересохлі губи й бадьоро доповіло:

— Звеліли передати, що повитухи не треба. По-перше, платити ніхто не буде, бо ця приблуда вбога. По-друге, вона ще, певне, й коростява — хазяїн її випер у повітку, на сіно, і не треба було, каже, взагалі пускати. А тепер, каже, ось за свою добрість має розплачуватись — і на вулицю не викинеш, бо вона вже родити взялася…

Тіар підняла голову:

— Родити? Коли?

Дівчисько знизало плічми:

— Не знаю… Стогне в повітці, а чи давно — я не питала…

Тіар кивнула й підвелася:

— Дякую… Їдьмо, Ігаре.

— Куди? — запитав він безпорадно. — Ми ж… Поспішаємо…

Тіар так на нього глянула, що він прикусив язика.

Місяць, який ще тільки заходився коло свого обіду, був обурений. Тіар ляснула його по крупу та щось сердито сказала на вухо — похнюплений кінь узявся до звичної роботи. Ігар гарячково намагався зміркувати, чим загрожує цей несподіваний поворот, а Тіар уже розвертала Місяця хвостом до мети їхньої подорожі.

Млин стояв віддаля — там, де закінчувалася єдина сільська вулиця. Щоб дістатися до нього, довелось повернути назад майже на півгодини шляху; Ігар щосили старався приховати роздратування. Якщо дорогою вони вишукуватимуть усіх можливих породіль, то до місця доберуться лише до весни…

Він хотів сказати про це Тіар — але вчасно стримався. Не забракло глузду зміркувати, що докорами справи не виправиш, а ось зіпсувати — можна…

Мірошник здивувався. Він же сказав посланому дівчиську, що повитухи не треба — платити ж бо хто буде?

Тіар вислухала його й кивнула:

— Я зрозуміла. Де?

— Вона коростява! — вигукнув здивований мірошник. — Точно коростява, я на ній бачив… На одну ніч пустив у повітку, пожалів бідолаху, — а вона, диви, родити тут зібралася!

— Нечуване нахабство, — серйозно підтвердила Тіар. — Дозвольте все-таки глянути на цю вашу повітку.

Мірошник вирячив очі:

— Та що ви з нею, приблудною, коростявою, безплатно морочитися будете?!

Тіар терпляче зітхнула:

— Що ж… Я ж не вчу вас, як молоти борошно, а ви не вчіть мене, як… Ну, загалом, нічому ви мене не навчите. Де?

Дружина мірошника, четверо наймитів і служниця зацікавлено розглядали дивну повитуху. Ігар не знав, куди подітися; йому хотілось наздогнати Тіар, рвонути за плече й дати ляпасу: час біжить! Кожна секунда безглуздої розмови, кожна хвилина, проведена з приблудною породіллею, можуть коштувати потім Ілазиного життя…

Тіар уже йшла до повітки в супроводі служниці й пари собак. Повітка виявилася добротною будівлею осторонь житла, всередині було, на Ігарове щастя, тихо. Він надто добре пам’ятав, як репетувала Тірі, й не бажав чути цього ще раз.

— А ти хто? — запитав у нього один із наймитів, кремезний хлопець із гарними дурнуватими очима. — При ній?

— При ній, — відгукнувся Ігар приречено.

Тіар вийшла з повітки. Обличчя її мало вже знайомий Ігарові зосереджений вираз — перед цим доброзичливим і крижаним поглядом відступила не так давно сварлива баба.

— Хто допомагати візьметься? — запитала вона неголосно. — Із жінок хто поможе?

Служниця потупилася. Мірошничка насупилась:

— Ви, пані, корости не боїтесь, а я боюсь. І діти мої бояться…

Тіар швидко обернулася до неї:

— Самі ж народжували? Як же?

— Я народжувала при чоловікові, — відгукнулася мірошничка сухо. — Не в корості й не в чужій повітці.

— Нема в неї корости, — Тіар обернулася до служниці. — Підеш?