Скрут

Він побачив, як Тіар на нього дивиться, і швидко відвернувся. Місяць біг собі та біг, підкови, розмірно вицокуючи, здіймали хмарину куряви.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона по нетривалій мовчанці. — Звідки ти все це знаєш?

Він покусав губи — начебто зважуючись на відвертість.

— Моя сестра, — сказав він пошепки, — я не хотів говорити… Вони поєдналися на Вівтарі з тим хлопцем, але це таємниця…

Тіар помовчала. Вітер шарпав китиці теплої хустки в неї на плечах.

— Хіба таке тримають у таємниці? — запитала вона повільно. — Ти ж сам щойно сказав… Люди визнають шлюби, скріплені Вівтарем, твоя сестра навіки пов’язана з цим, як ти кажеш, хлопцем… І вона законна дружина йому — навіщо тримати в таємниці її вагітність?

Якийсь час Ігар дивився на курний хвіст Місяця. У білого коника був просто розкішний, каштановий хвіст, і зараз він колихався від його рівного кроку.

— Він виявився негідником, — сказав Ігар глухо. — Це… темна історія, я не хотів би засмучувати пані… Але правда така, що… Ніхто не повинен знати, що вони чоловік і дружина. Ніколи…

Повз них пропливали стовбури невеличкого гайка; просто перед мордою здивованого Місяця дорогу перебіг заєць. Якщо не знаєш, що казати, — найкраще напустити туману.

Тіар мовчала. Вона вміла дуже виразно мовчати — у карих очах ледь помітно мерехтіли зелені зірочки. Людині, яка на «ти» з життям і смертю, краще не надокучати настільки примітивною неправдою.

Ігар залюбки дав би собі ляпасу, якби міг. Він напружено чекав від Тіар нового запитання чи докору — та жінка мовчала, підставляючи обличчя вітрові.

Ніч провели під відкритим небом, бо заїзду на шляху не трапилося. На щастя, ніч була сухою і ясною; Тіар, посміхаючись, заявила, що для неї ночівля під відкритим небом не дивина й не складнощі. Серед її поклажі виявилася пара теплих ковдр — одну вона попри всі протести запхала до рук Ігарові. Висипали зірки — Хота висіла над самим обрієм, Ігар дивився на неї до болю в очах і пошепки благав не поспішати. Він близько, він уже зовсім близько; хай Ілаза, яка теж зараз дивиться на призахідну зірку, не занепадає духом…

Він лежав на оберемку сіна, й колесо візка височіло над ним, мов чорний горбатий міст. Неподалік форкав Місяць — білі боки світилися в темряві, як і слід було сподіватися від коня з таким іменем. Тіар звично влаштувалася на сидінні й рівно дихала. Ігар зненацька запитав у себе: а навіщо їй це болісне мандрівне життя? Чому їй не осісти де-небудь, адже гарна повитуха завжди буде забезпеченою і шанованою? Невже тільки звичайні заздрощі повитух-колежанок, які підлаштовують капості та розпускають бридкі чутки, женуть її від селища до селища?

Він заплющив очі: тепер це не має значення. Хто така Тіар і чому вона блукає світом, чому самотня, чим так допекла скрутові — не йому, Ігару, відповідати на ці запитання. Тепер варто думати про Ілазу…

Заповітне ім’я, що колись змушувало Ігарове серце солодко стискатися, цього разу залишило його байдужим. Напевне, від утоми.

Вони знову рушили на світанку, і дуже незабаром Ігар виявив, що між ним і його супутницею височить щільна стіна неправди.

Усе це було. Все це вже було одного разу — тільки замість візочка повитухи був найманий віз, а його супутниця… була повією з портового борделю. І він теж брехав, нестерпно, щомиті — про будинок із п’ятьма сходинками ґанку… Про ділянку землі, яку можна продати й купити молочну череду, й робити сир…

То була повія і брехуха, вона брехала у відповідь — але Ігар пам’ятає, що тоді його обман був тяжким. Як же, віз людину на люту смерть… А тепер поряд сидить жінка, у порівнянні з якою та «людина» здається просто морською свинкою. І що? Чому він, Ігар, не відчуває каяття, тільки страх перед помилкою, тільки побоювання виказати себе, не довести справи до завершення?

Пам’ятаючи про вчорашній конфуз, він цього разу мовчав — Тіар і не думала озиватися до нього, щоб розрядити напругу. Вона, як і раніше, правила своїм Місяцем, точніше, дозволяла Місяцю бігти, як йому біглося; Ігар усією шкірою відчував її мовчазне очікування. Він — на линві брехні, й шлях його готовий перерватися при самім початку.

Нарешті він не витримав.

— Я брехав учора, — повідомив він, дивлячись убік.

— Я знаю, — спокійно відгукнулася Тіар.

Ігар облизав обвітрені губи:

— Я… Ілаза не сестра мені. Вона мені дружина, й ми поєдналися на Вівтарі.

Тіар повільно повернула голову; зелені зірочки в карих очах розгорілися яскравіше:

— Виходить, вона чекає… на твою дитину?

Ігар кивнув, не підіймаючи очей.

— А… чому ти не біля неї? Чому ти залишив її та поїхав так далеко?

У голосі її почулися крижані ноти; Ігар втягнув голову в плечі:

— Я… До родичів своїх їздив. Батько… не зносить, коли хтось проти волі. Я думав, раз Вівтар поєднав, то вони нас із дружиною приймуть… А вони кажуть — де поєднав, там і живіть…

Він відхекався. Тіар дивилась, і він з острахом зрозумів раптом, що звичайної доброзичливості, яка живе в її очах навіть перед лицем відвертої неправди, тепер наче й не було:

— А навіщо ти придумав сестру?