Скрут

А потім Ігар уперше в житті побачив справжнє немовлятко — не в ошатних пелюшках, як показують на оглядинах. Він на мить завмер із роззявленим ротом — істота в руках у Тіар волала. Пурпурова, схожа на неохайне звірятко — й водночас поза сумнівом людинка, з тонким волоссячком на тім’ячку, з віями на приплющених повіках, із крихітними долоньками, які безладно стискалися й розтискались…

— Дівчинка, — сказала Тіар щасливо. — Подивися, Ніто, яка дівчинка…

І, не боячись страшної синьої пуповини, яка спотворювала новонароджену істоту, вона показала її матері. Піднесла ближче, щось півголосом примовляючи — й Ігар завмер, коли побачив, як сіре невиразне обличчя волоцюжки перетворюється раптово, стаючи майже…

Він не знав слів. Він вийшов, хилитаючись; на темному подвір’ї, попри заборону господаря, знемагали від цікавості двоє наймитів і служниця:

— Ну?!

Він відсунув їх плечем і пішов геть, до ріки…

— Зле тобі було? — тихо запитала Тіар, і в її голосі він вловив незвичну теплоту.

— Я, напевне, не годжуся в підмайстри, — відгукнувся він глухо.

Тіар засміялася:

— Деякі чоловіки по десять дітлахів у власної дружини приймають — і нічого…

Він знову хлюпнув собі в обличчя крижаної води й нічого не відповів.

— Я думала, що мені й тебе доведеться приводити до тями, — сказала вона з посмішкою. — На щастя, Ніта доволі швидко й легко розродилася.

— Легко?!

Якийсь час обоє мовчали.

— Тіар, — нарешті сказав він пошепки. — Я чогось не розумію. Чому в світі все відбувається так… Начебто люди ростуть на грушах?! Чому їх, як і раніше, багато, якщо… народити одного — гірше, ніж у камері для тортур? Як людина… тобто жінка… може прирікати себе на це, ще й радіти?!

У темряві він побачив її очі. У них вигравав відблиск далекого вогню, але йому здалося, що це спалахнули нарешті зелені зірочки.

— Ти хлопчисько, — сказала вона незвично м’яко. — Але ти де в чому правий… Хто не знає, як життя приходить — той нічого не знає про життя, Ігаре. Якби вони… всі… — вона переривчасто зітхнула, — чоловіки, що пишаються своєю гарною блискучою зброєю… якби всі вони знали цю ціну не з чужих слів… — вона коротко посміхнулася. — Але це дурість. Нічого не змінилося б, Ігаре. Нічого, — він побачив, як зірочки в її очах здригнулися.

Йому згадалося селище Холмище, яке в просторіччі називалося Кровищем. Сита трава на полі давньої битви; дівчинка з дерев’яною прикрасою на шиї, яка стояла в отворі низьких дверей…

Йому страшенно схотілося вголос згадати Холмище й сказати Тіар, що її сестра пам’ятає її, непокоїться за неї. Йому так сильно й не на жарт схотілося зізнатися в цьому, що він злякався й боляче прикусив язика.

— Але щодо камери тортур — ти не правий, — вона зітхнула. — Нічого страшного в цьому нема. Все погане забувається так швидко… Інакше, твоя правда, світ вимер би. Якби жінки думали тільки про свої страждання…

— А ти народжувала? — запитав він перш, ніж устиг подумати.

Запала тиша; він виявив раптом, що бачить її силует. Світало, вже виднілися обриси млина й будинку, і повітки, поставленої осторонь, і стіни очерету…

— А я не народжувала, — сказала вона м’яко. — І не бентежся, ти не запитав нічого жахливого. У кожної людини своя доля…

— Я справді допоміг тобі сьогодні? — запитав він по нетривалій паузі. Дійсно… від мене була користь?

Тепер він міг бачити, як вона посміхається:

— Навіть дивно, як тобі це вдалося… Такому блідому, на межі непритомності… Але якби ти приймав пологи двічі на тиждень, як я, то дуже швидко звик би…

— Двічі на тиждень?!

— Інакше світ спорожніє, Ігаре.

Води не було видно — такий щільний стояв над рікою туман. Зате береги проглядали виразно, і у всій красі поставав млин; з маленького віконця вистромилося заспане, пом’яте обличчя служниці.

— Шкода, що це вітряк, — сказала раптом Тіар. — Я з дитинства обожнюю вітряки… А тут що — вода в лотоках… — вона зітхнула. — Я думаю, вона навчиться любити цю дитину. Хоча й збиралася придушити її відразу по народженні.

— Та її саму треба придушити! — обурився він щиро.

Тіар опустила вії:

— Не варто. Не треба так казати. Її теж хтось у муках народив свого часу…

Біля дверей повітки з’юрмилися мірошник із дружиною, наймити, служниця, двійко собак та ще зо двоє дітлахів. Усі без винятку витягли шиї, і з цікавістю заглядали всередину.

Спати не довелося. Ігар боявся, що Тіар після важкої роботи зажадає відпочинку — але вона сама заговорила про те, щоб рушати негайно. Відпочив тільки Місяць, який жваво помахував хвостом; коли зійшло сонце й далеко позаду лишилося село, Тіар притримала коня:

— Ну ось що, Ігаре… Сонечко, тепло… й дуже хочеться помитися. Часу займе небагато, а… дуже хочеться. Почекай на мене тут, гаразд?

— Вода ж однаково холодна, — сказав він, розгублено дивлячись на річку. Тіар засміялася:

— Мені звично… Я швиденько. Раз — два… Почекай.