Скрут

— Не велю, — похмуро заявив хазяїн. — От вона, добрість… На одну ніч пустив тільки… Ні на кого з моїх не розраховуйте, пані, де один запаршивіє, там і всі в корості. Не треба нам…

Тіар мовчала, дивлячись йому в очі. Мірошник крекнув, відвернувся й пішов у дім, однак з порогу ще докинув:

— Теж іще… Он, підмайстер у вас — його й беріть…

— Ігаре, — Тіар уже виймала з дорожньої скрині свій вузлик із приладдям. — Біжи на село, поклич кого-небудь… із жінок. Поясни, що до чого… Ні, не бери Місяця — він тебе не послухається! Бігцем…

Зворотний шлях вивергнув ізсередини всю відому йому лайку; коли запас вичерпався, він узявся придумувати нову. Перша ж зустрінута жінка — молодиця біля хвіртки — злякано відсахнулася від незнайомого хлопця, видно, п’яного, котрий підтюпцем біг вулицею та лаявся вголос.

— Агов, ти чого? — заволала вона, коли спіймала на собі його прискіпливий погляд. — От зараз собаку спущу!

— У лайні я бачив вашого собаку, — сказав Ігар стомлено. — Там на млині народжує якась паршива приблуда, так пані повитуха, яка без грошей пологи приймає, вас на поміч кличе.

Молодиця витріщила очі:

— Мене?!

— Вас, — буркнув Ігар, відчуваючи, як підіймається в душі все разом — злість, роздратування, розпач. — Жінку яку-небудь…

Молодиця так ляснула хвірткою, що паркан захитався:

— Не знаю нічого! Нічого не знаю, ні повитух, ні приблуд ніяких, а ти, коли отак жартуватимеш…

Ігар повернувся й пішов геть. Дві дівчини, яких зустрів біля сусідніх воріт, злякано завертіли головами:

— Ми — нє… Боїмося…

Ігар вилаявся востаннє й потрюхикав назад.

Сонце, червоне, мов помідор, сідало за річку; пастухи збирали корів, із того берега чувся басовитий передзвін бубонців та протяжливе й глибоке «м-му-у»…

— Там вона, — мірошник неприязно махнув рукою у бік повітки.

Там стогнали. Ігарові знову пригадалися пологи Тірі, багаття з духмяними травами, заплаканий Глаб, освітлені вікна у всьому домі… Він мерзлякувато повів плічми, проганяючи недобрий холодок, який струмував по спині.

— Тіар, — сказав він, не заглядаючи навіть усередину. — Не йде ніхто. Корости бояться. Всі.

Якийсь час було тихо; потім Ігар почув шерех соломи й тихий голос Тіар:

— Кричи, не соромся нікого. Що їм за діло? Кричи, не стримуйся… Давай…

Крик, який по тому почувся із повітки, змусив Ігара миттю зопріти й відскочити.

Тіар вийшла, витираючи руки якоюсь ганчіркою — Ігар із жахом помітив, що ганчірка стає червоною, навіть рудою якоюсь.

— Ти добре просив? — запитала вона заклопотано. — Не йдуть?

Ігар відвернувся. Помотав головою:

— Не йдуть.

Тіар покивала; на обличчі в неї не було й тіні обурення:

— Гаразд… Поможи мені сам, будь ласка.

Кілька довгих секунд він вірив, що недочув. Однак Тіар дивилася на нього несхибно — так само пильно й доброзичливо; він здригнувся й відступив на крок:

— Я?

— Це не складно, — вона не відвертала погляду, карого, із зеленими зірочками. — Я скажу, що робити. Треба пособити, Ігаре. Нічого не вдієш.

Він болісно ковтнув. Із жахом замотав головою:

— Ні. Я не можу. Я… боюся.

Губи в неї ледь здригнулися:

— І я боюся, Ігаре. Й вона боїться… І дитина, котра з неї зараз вибирається, боїться теж. То що ж робити?

…До річки спустилися в досвітньому мороці. Небо обклало хмарами, й не вдавалося розгледіти не те що зірки Хота, — місяця.

Ігар довго й запекло вмивався. Кидаючись у обличчя, крижана вода на якусь мить повертала його до життя; потім краплинки, що стікали в річку, ставали теплими, як його шкіра, й щоразу він протяжливо, переривчасто зітхав.

— Молодець, — сказала невидима в темряві Тіар. Він сіпнувся:

— Я?!

Вечір і півночі промайнули для нього у напівмаренні. Він, який колись відчував слабкість у колінах вже від самого тільки лементу породіллі, допомагав приймати дитину; в пам’яті залишилося дещо, але й цього вистачить…

Тіар розпоряджалася уривчасто й виразно. Він змінював якісь закривавлені ганчірки, тримав якісь інструменти, кудись лив якусь воду; кілька разів йому із зусиллями вдавалося не впасти непритомним. Він чудово пам’ятав це відчуття, коли перед очима густішає тоскна темрява й підгинаються коліна; як йому вдалося не гепнутись — залишиться таємницею.

Обличчя породіллі він не пам’ятав; якесь собі звичайне, доволі брудне обличчя з червоними від лопнутих жилок очима.

Він не розумів, як Тіар вдається говорити з нею так невдавано лагідно й ледь не по-материнському твердо: сам Ігар не міг ставитися до породіллі інакше, як із бридливими жалощами. Він боявся й мучився, зціплював зуби й боровся з непритомністю, та виконував те, що веліла Тіар, і відвертався при цьому, намагаючись не дивитися, заплющувати очі…

— Полюби його, — вмовляла породіллю Тіар. — Він же відчуває, як ти його не хочеш… Така злість… За що?! У чому він винен? Це ж… Полюби, це твоє, це все, що є в тебе на світі… Твій дім, твоє надбання… Полюби!

Породілля мукала, й по щоках у неї текли сльози.