Скрут

Він хотів стати навколішки, але у візку це було зовсім неможливо, і він обмежився тим, що міцно притис обидві руки до серця:

— Простіть… Я хочу, щоб Ілаза благополучно розродилась… Я більше за життя цього хочу, ну простіть мені, я думав, що ви просто так не поїдете…

— «Думав, думав», — пробурмотіла вона, відвертаючись. — Виходить, вона не живе в курені посеред лісу? Не нудьгує в самоті? Про що ти ще, цікаво, «думав»?

— Я розповім усе… — почав Ігар, але цієї миті попереду на шляху, далеко, біля самого обрію, з’явилися шість вершників.

Його облило потом. Сорочка миттю прилипла до спини — хоч вершники могли бути ким завгодно: мандрівцями, гінцями, конярами…

Тіар подивилася запитливо. Глянула вперед — Місяць спокійно біг, вершники рухалися значно швидше, ось уже чується тупіт…

Тіар натягла віжки. Перевела на Ігара серйозні, карі без жодної прозелені очі:

— Знайди, будь ласка, згорток із сиром. Я його поклала нагорі, але він, напевне, провалився на дно…

Розшукувати щось у поклажі куди зручніше було їй самій — не запитуючи себе, навіщо посеред шляху Тіар знадобився сир, Ігар слухняно став коліньми на лаву, перевісився через спинку, відчинив скриню.

Тупіт наблизився; звичайно ж, передчуття його не обдурили.

Стражники оточили візок; старший чемно привітав Тіар, вона відповіла за своїм звичаєм доброзичливо та спокійно, а Ігар пірнув у скриню до половини, сховав бліде обличчя, щиро сподіваючись, що гостра дупа в потертих штанях не викаже його хвилювання.

— Я повитуха, — повідомила тим часом Тіар. — Мене викликали до породіллі, а хлопець показує дорогу… Знайшов?

Ігарова рука намацала в темних надрах вологу ганчірку з сиром.

— Не знайшов, — відгукнувся він приглушено. — Глибоко завалився, собака…

— У мене є особлива грамота, видана магістратом міста Ррок, про те, що я маю право вільно займатися своїм ремеслом у всіх містах і селищах провінції… Панам показати?

— Нема необхідності.

У темряві дорожньої скрині Ігар стискав згорток із сиром, та так, що його пальці продавилися всередину.

— У цьому нема необхідності, пані… Щаслива путь.

Заіржав чийсь кінь, радісно відгукнувся Місяць. Тупотіння віддалилося; стискаючи нещасний сир, Ігар випростався. Від його блідості не лишилося й сліду — кров долила до голови, надаючи обличчю бурячкового відтінку.

— Но! — Сказала Тіар Місяцю. Кінь труснув головою і рушив з місця.

Назустріч тяглися поля, обсиджені воронням; на узбіччі стояли берези, гіллясті й низькорослі, й Ігар похмуро подумав, що вони схожі на худих строкатих собак.

Тіар мовчала. Ігар обережно розгорнув згорток, відломив шматочок сиру й нерішуче простяг їй — вона мов і не помітила; Ігар зітхнув і запхав скибочку собі до рота.

— Мене розшукують, — повідомив він, із натугою пережовуючи сир і не відчуваючи смаку. — За мою голову обіцяють двісті сімдесят золотих монет.

Тіар примружилася, не відриваючи погляду від шляху; Ігар набрав повні груди повітря й розповів їй про Ілазину матінку, про самогубство сестри Ади, про втечу закоханих, про лють княгині та її жагу помсти. Він говорив натхненно, і навіть худа дівчина, та, що жила на цвинтарі й заробляла вмінням відчувати неправду, засвідчила б зараз його цілковиту щирість.

Тіар схилила голову до плеча й уперше за цілий день глянула Ігарові просто у вічі; він затис у кулаці свій храмовий знак і заприсягнувся Птахом. А заразом і зізнався у втечі з Гнізда; зіниці Тіар ледь розширилися:

— Ну ти й… кручений. Навіщо ж було брехати?

Він потупився. Настільки знайоме слово в її вустах було йому неприємне.

* * *

Ілазі ввижався запах диму.

Цього літа звичайної посухи не трапилось, але за перший місяць осені не випало жодного дощу. Сонце пригрівало, не бажаючи слухатися ні календаря, ні здорового глузду, — а останні кілька днів лютував ще й вітер, та такий, що листя лягало на землю, тільки-но встигаючи зблякнути. Вітер вщухав на заході сонця й на світанку прокидався знову. Теплий вітер, гарячий вітер, ліс хвилюється і стогне, порохняві стовбури не витримують і теж лягають, підминаючи нові, які ще не встигли ввійти в силу…

Витримка й наполегливість. Щоб виховати в Ілази ці якості, її мати свого часу витратила чимало зусиль.

Отримала удар — стисни зуби. Упала — підводься і йди далі; подбай про себе сама, тому що більше ніхто на світі…

Вона схлипнула. Мати знала, що робила. Мати…

Купка сухого моху сягала вже Ілазиних колін. Мох горить, як солома, але для цього його має бути багато… Купка ретельно відібраних сухих гілочок. Паливо на багаття, матеріал для розпалювання, ці гілочки швидко прогорають, якщо не підкинути вогневі ситнішої поживи…

А там, попереду, порипує на вітрі сухостій. Кілька висохлих, неначе мумії, ялин зі згустками старої смоли на стовбурах. Гола, з незрозумілих причин загибла вільха, ріденька ліщина, а над усім цим — величезна сосна, жива й зелена, і в її темній кроні скрут сьогодні зжер куницю…

Колись Ілаза чула, що вогонь, коли дістанеться до лісу, не знає ні міри, ні пощади. Що стіна його постає зі швидкістю скаженого коня, поглинаючи все живе й залишаючи по собі голі обвуглені стовбури…