Скрут

Тіар вийшла за кілька хвилин. Спокійна, навіть, здається, весела; постояла на ґанку, неуважно розглядаючи Ігара, що сидів у лопухах. По тому поманила його пальцем; він підвівся й наблизився, відчуваючи, як холонуть долоні.

Вона поставила кілька запитань, на які він не знайшов, що відповісти — просто почервонів і сказав: «Не знаю».

— Що я й кажу, — підсумувала вона невдоволено. — Втім, гаразд… Воза наймати не треба — у мене таратайка є.

Він дивився на неї широко розплющеними очима. На обличчі в жінки лежав відблиск того світла, який так вразив його вранці після пологів Тірі.

У неї справді була таратайка — зовсім не дивно, їй же доводилося багато подорожувати й заробляла вона непогано. На дерев’яному сидінні місця вистачало саме на двох, величезні колеса оберталися величаво, ніби крила вітряків, а кінь носив горде ім’я Місяць.

Виїхали на світанку. Тіар і Місяць чудово розуміли одне одного; кінь не потребував ні віжок, не чекав, щоб його поганяли, а жінка натомість не жадала від нього зайвої жвавості. Ігар змусив себе стриматись: йому хотілося самому взяти віжки до рук. Йому праглося гнати Місяця галопом, так, щоб рипучий візок підстрибував на вибоях; Тіар навряд чи зрозуміла б його, а Місяць — тим більше, тому він просто сидів на кутику жорсткого сидіння й теревенив без угаву.

Балаканина заспокоювала. Балаканина допомагала відчути себе впевненіше; усякий, хто бреше, повинен митецьки переплітати свою вигадку з правдою, тож він детально описував звичаї Підчерев’я, котре, за переказом, отримало свою назву тому, що прилаштувалося під черевом у Замку. Про Замок Ігар теж розповів — мигцем; згадав і Гніздо, описав зовнішність Отця Вищепоставленого, якого нібито бачив на майдані, а заразом і поскаржився на кепську вдачу злиденного сліпого, який постійно сидить біля криниці. Сліпого він описав у таких деталях, що в Тіар не могло залишитися жодних сумнівів у правдивості його історії…

Якщо сумніви все-таки були.

Він не міг її зрозуміти. Зазвичай сяк-так визначав по обличчях людські почуття — а Тіар була загадкою; його морозом обсипало від самої лише думки, що жінка, яка сидить із ним поряд, постійно стає ніби учасницею такої жахливої справи, як пологи. Ігар ні за які медяники не зважився б і близько підійти до породіллі, а Тіар втаємничена в усе це, приймає рішення, застосовує своє страшнувате дивовижне знаряддя — зараз вузлик дбайливо заховано у величезну скриню для поклажі… Для такої справи потрібна неабияка безжалісність. Тіар розумна й незворушна — вести її шляхом обману так само складно, як ходити по линві: важливо не зробити хибного кроку.

— А як звуть сестру? — запитала вона раптом, перебиваючи його просторікування.

Він продумав легенду до останньої рисочки, а тут зненацька розгубився. Про таку дрібницю, як ім’я сестри, йому навіть на думку не спало подбати.

— І… Ілаза.

Він не знайшов нічого кращого — будь-яке придумане ім’я вимовляється не так, як справжнє. Придумане ім’я можна ненароком забути — а так, розповідаючи про сестру, він може уявляти собі дружину…

Виверт виявився невдалим. Він заходився описувати Ілазу — її обличчя, її очі, її ходу та сукню, її манеру говорити — і, не в змозі спинитися, з жахом зрозумів, що розповідає про неї не так, як розповідають про сестер. У голосі його звучать нотки, недоречні в розповіді про родичку, — якщо тільки в тебе нема з нею кровозмісного зв’язку. Він затнувся й захекався, перегнувся через борт, ледь не вдарився головою об шпицю, яка швидко крутилася; візок нахилився. Місяць занепокоївся.

— Обережно, — сказала Тіар, коли він насмілився припинити свій надсадний кашель. — Ти нас перекинеш.

Більше вона нічого не сказала, і, щоб залагодити ніяковість, він заходився теревенити ще швидше та голосніше. У його історії з’явився тепер Вівтар.

Тіар знала про священний камінь — хто про нього не знає! Але Ігар по праву вважав себе знавцем куди більшим. Не бентежачись, що, можливо, повідомляє Тіар давно їй відомі речі, докладно описав історію Вівтаря — кажуть, він не тільки укладає шлюби, але й раз на століття здатен вчинити справжнє диво. Втім, маленьке диво трапляється щоразу, коли закоханим вдається до нього дістатися — бо шлях до Вівтаря тяжкий. Якщо їхнє рішення поєднатися шлюбом недостатньо потужне, то вони або заблукають у дрімучому лісі, або повернуться назад, або й взагалі загинуть у одній із численних пасток (у цьому місці голос його здригнувся, але ж Тіар не могла знати, чому). Та якщо закохані вирішили об’єднатися всупереч долі й людям — тоді після двох днів шляху вони знаходять у лісі річку, мілку та бистру, а просто посеред неї лежить камінь, із першого погляду схожий на величезний млинець… Наречена обов’язково повинна бути незайманою; коли шлюб здійснюється, води річки здіймаються та заливають камінь, змиваючи її кров, і здається, що крижана річка тепла, неначе молоко…

Несподівано для себе він захопився. Його вразило: чому ніколи досі, в найчорніші хвилини, йому не спадало на думку звернутися до цього спогаду — такого світлого, такого щемкого, такого…