Скрут

Повільно, неквапом, ретельно стежачи за поставою, вона вибралася з чагарника на відкриту місцину. Волосся, що впало на плечі, настирливо лоскотало шкіру, та Ілаза знала, що з розпущеним волоссям будь-яка жінка привабливіша.

Вона стала на пласкому камені, мов на помості. Крижаним ногам було приємно відчувати нагрітий камінь; усе її щойно випране ганчір’я тріпотіло на гіллі, мов прапорці.

— Я знаю більше, ніж ви думаєте, — сказала вона, стараючись, щоб голос не тремтів. — Я багато про що здогадалася. Ви самі себе спіймали в ці ваші… тенета. Бо помста єдиній жінці не може бути сенсом життя. На світі повнісінько жінок. І дуже гарних… І ви помститеся своїй Тіар куди більше, якщо… — на Ілазу раптом зійшло осяяння, й вона заговорила скоромовкою: — А хочете, я приведу вам… якщо не Тіар, то… кого хочете. Знайду й приведу. Десяток безневинних дівиць… Моя мати легко зможе це влаштувати. Моя мати й Тіар зможе знайти, у моєї матері куди більше можливостей, ніж у одного бідолашного дурненького Ігара… Так, моя мати знайде вам Тіар, але… чи варто?

Вона посміхнулася. Посмішка далася їй із натугою, але й вийшла на славу, до певної міри кокетлива, настільки ж збентежена й рівно настільки манлива…

Рух у гіллі. Колихання сірого павутиння; Ілаза побачила, як липке полотнище розгортається в неї над головою, і мимоволі присіла, вжахнулася думки про ЦЕ, що відбудеться під ритмічне здригання тенет…

Полотнище зникло. У неї над головою знову було блакитне небо; полегкість виявилася сильнішою за розчарування. Вона ледь втрималася, щоб не виказати цього. Ледь зуміла стерти з обличчя страх; безсоромно провела долонею по власному крутому озадді:

— Я… не знаю, що таке справжня чоловіча сила. Ігар, самі розумієте, все-таки шмаркач…

Ігар бо тут до чого, сказало їй сумління. Сором отак споминати ім’я людини, яка, можливо, загинула, силкуючись врятувати тебе…

Ілаза затнулася; в павутині мовчали. Якби ж знаття, що в нього на думці! Якби в нього було обличчя, якби побачити вираз його очей… Ілазі траплялося ловити на собі масні погляди стражників. Кидали їх нишком, упевнені, що вона не помітить; ті хтиві очиці здавалися їй маленькими шматочками сала, вправленими під надбрівні дуги. Якби ж знаття, що скрут здатен відчувати що-небудь подібне… Хіба вона не жінка?! Хіба вона не впевнена у власній привабливості, хіба її оголене тіло — не прекрасне?!

— Повернись-но, — повільно сказали з гілля. Начебто читаючи її думки…

Вона стояла, тримаючи посмішку. Рука, тепер уже мимоволі, погладжувала й погладжувала круте стегно.

— Повернися, кажу… Я хочу розглянути як слід, що ж мені таке пропонують…

Вона щосили закусила губу. Вся кров кинулася в обличчя, а посмішка перетворилася на оскал. Мерзотник, чудовисько, тварюка…

Але жити ж бо вона хоче?!

Повільно, начебто ступаючи по товченому склу, вона повернулася на своєму камені. Коло, друге, третє… Як заведена дзиґа…

— Годі… Тобі, напевне, казали, що твої худі ноги гарні?

Почуваючись бійцем під час облоги, який уже засліплений киплячою смолою і втиканий стрілами, все-таки йде і йде на свій безнадійний приступ, Ілаза вичавила з себе грайливу посмішку.

— І ти вважаєш, що цицьки, які стирчать у небо, роблять тебе бажаною? Що твоє тугеньке озаддя здатне затулити собою всесвіт? Ти настільки досконала, що можеш торгувати собою і навіть просити таку високу ціну? Ти справді так вважаєш?

Ще кілька секунд Ілаза стояла, нестерпно виструнчена, мов сосна. По тому воля її зламалась і ноги підломилися, мов сірники. Її приниження сягнуло найвищої точки, коли, ридаючи, вона повалилася на землю та зайшлася слізьми; той, що сидів у гіллі, споглядав її поразку недовго й без задоволення. Позначив свій відхід різким тріском переломленого сучка й станув серед мальовничих жовтавих крон.

Розділ дванадцятий

* * *

Її кімната виявилася тісною, вогкуватою, без особливого затишку; в маленькому каміні холов попіл. Він сидів на триногому табуреті й бачив себе ніби збоку — збентежений, дуже напружений і дуже щирий юнак проти доброзичливої, але доволі строгої жінки. Вона здавалася незмірно дорослішою за червоного від ніяковості парубійка, що йорзав на своєму табуреті, — але той інший, холодний і розважливий Ігар, який спостерігав за ними обома, був їй однолітком.