Скрут

Скінчила прання, акуратно розвісила свій зношений одяг на гіллі невисокої верби. Усе, що носила, все до нитки; сонце стояло високо й припікало на повну силу, тому лихоманку, яка била оголену Ілазу, ніяк не можна було списати на холод.

Її план здавався настільки ж мерзенним, як і безнадійним. Це був не план навіть — невиразний задум, заснований тільки на чутому від матері твердженні, що всі істоти чоловічої статі насамперед хтиві. У першу чергу хтиві, а потім уже лихі чи добрі, підлі чи шляхетні…

Плаский камінь на березі струмка виявився теплим, як свіжа булка з печі. Ілаза придушила в собі раптову тугу за хлібом, влаштувалася на брилі в мальовничій позі спокусниці з дешевої картинки. Вона ніжилася, з ледачою грацією підставляючи лагідному сонечку обличчя й груди, боки й спину, — а думки тим часом оберталися по колу, мов циркове колесо із замкненою в ньому худою білочкою.

Нехай він не прийде. Нехай він не помітить її, адже часто траплялося, що за три або й чотири дні він не показувався жодного разу… Одяг висохне, вона зітхне з полегшенням і вбереться в чисте — в неї буде ще багато ночей, щоб лежати в сухому теплому листі й не думати про погане…

Але хто тоді її врятує?! Якщо вона не викрутиться, не придумає, не зважиться, не змусить себе здійснити найнеможливіший план — хто врятує її у хвилину, коли зірка Хота зникне за обрієм? Навряд чи на світі може бути щось гірше за смерть від скрутових лабет… або жала. У всякому разі, те, що вона задумала, нітрохи не гірше…

А якщо так — нема чого ховатися й умовляти долю: «Нехай він не прийде!» Навпаки, нехай приходить, вона чекає на нього, чекає…

Вона заплющила очі, але крізь повіки бачила червоне сонячне світло. Не можна тремтіти й вкриватися сиротами, як гола дівка, вигнана з лазні. Її тіло молоде й красиве — їй до снаги зробити його ще й жагучим. Нехай і через біль, через зусилля — треба, треба…

Вона спробувала згадати ту ніч на Вівтарі — але замість бажання знову прийшла лихоманка. Нічого не вдієш, у власній пам’яті нема з чого черпати потрібні барви й образи, доведеться вдавати пристрасть, доведеться згадати й дешеві картинки, й почуті десь розповіді, й руду веснянкувату покоївку, яка навіть пилюку витирала, заклично вихиляючи стегнами…

Вона жодного уявлення не мала про те, що може бути далі. Наскільки хтиві скрути? Чи, точніше, наскільки скрут зберігає чоловічі якості, котрими був наділений свого часу? Як там казав цей бідолашний лицар… «Скрут — це чудовисько, на яке перетворюється людина… жертва зрадництва…»

Вона не вдумувалася в зміст цих слів. Для неї вони зараз значили тільки одне — скрут був людиною, чоловіком, а значить…

Зажди-зажди, зупинила сама себе. Жертва зрадництва… А зрадив його хто, якщо не Тіар?! Зрадництво може бути подружньою зрадою, вона зрадила його… Інакше бути не може, як інакше жінка може зрадити чоловіка? Значить…

Вона відчула чужу присутність, і думки, які й без того підстрибували на нерівній вузенькій стежині, цілковито позбулися ладу. Не розумом, а самим лишень інстинктом вона зрозуміла, що подоба сором’язливості нині значно більш доречна за цілковиту безсоромність, а тому підхопилася, нібито в сум’ятті, та поквапливо сховалася серед ріденького невисокого чагарники.

Той, що ховався в кронах, не квапився йти. Здригаючись, вона привітала себе з першою перемогою, — якби скрута зовсім не цікавили оголені жінки, він просто тихцем забрався б, навіть не вступаючи в розмову…

Хвилини йшли і йшли, гілля чагарники дряпало Ілазі боки, ноги й спина затерпли від незручної скорченої пози, а невидимий спостерігач не йшов і не подавав голосу. Занімів від жадання, похмуро подумала Ілаза й зважилася заговорити першою:

— Я… я знаю, що ви тут.

Мовчання. Ілаза гарячково намагалася зміркувати, що робити далі; м’язи ніг боліли зовсім уже нестерпно, вона набрала повні груди повітря й випросталася, розсовуючи чагарник молодими, зухвалими, високими грудьми:

— Я… я тепер знаю. Я знаю, що зробила з вами Тіар.

Зітхання — чи їй причулося? Чи дихають павуки взагалі?

У них же нема легень…

— Непристойно підглядати й мовчати, — сказала Ілаза пошепки.

Сухий короткий смішок:

— А закликати й мовчати — пристойно?

Від образи в неї на мить перехопило подих. Вона князівна… Вона поєдналася зі своїм чоловіком на Вівтарі…

Спогад про шлюбну ніч цієї миті виявився неприємним. Вона зціпила зуби, втримуючи на обличчі трішки наївну доброзичливу посмішку, — вона не зрозуміла образи, надто безневинна, щоб зрозуміти таку гидоту…

Через це треба переступити. Через гидоту — теж. У неї є шанс, тому що тепер скрут поводиться як чоловік.

…Як це все-таки може відбутися? Їй доведеться замружувати очі, затикати вуха й ніс? А може, від його пестощів вона просто вмре, й ця смерть буде навіть огиднішою за ту, призначену, котрої вона в такий спосіб прагне уникнути…

Зробила перший крок — не зупиняйся. Так учила мати…