Скрут

Старший хазяїн напивсь, як обіцяв. У галасливому, трішки нервовому застіллі Ігар відчув себе раптом ледь не своїм — він так вчасно побіг до повитухи, що ніби прилучився до сімейних таємниць. Старший хазяїн і щасливий татусь Глаб щиро втаємничували його в тонкощі, яких він волів би й не знати — Тірі, виявляється, хворіла чимось жіночим, і та сама баба, найкраща на три села, обіцяла їй безплідність. Бабу не лаяли особливо, але й згадували неохоче; старша господиня по секрету повідала, що про ту повитуху, яка врятувала життя матері й дитині, подейкують, буцімто вона відьма. Розчулений Глаб заявив, що порятунок дружини й синочка ладен прийняти хоч і від відьми; перед очима в Ігара стояло м’яке й разом із тим непохитне обличчя. «Десять білих голубів із далеких із полів…»

Він сидів серед упевнених, діловитих людей, які наново переживали свій жах і подальше щастя, а заразом і вибудовували плани щодо придбання нової корови й перебудови курника. Він був вдячний їм за коротке забуття; дивна річ, але поспішаючи в темряві до повитухи, він ні про що інше не встигав уже думати — ні про Ілазу, ні про скрута, ні про скору смерть. Усе в світі правильно, думав він, злизуючи з ложки сир, рясно политий медом. Хто народився — умре… Спочатку я, а трохи пізніше — цей новий син Тірі, Аальмар…

Він відкинув цю думку, як неймовірно бридку.

Старша господиня тим часом зізнавалася, що молила про порятунок сестри всі відомі їй сили, особливо Святого Птаха, і Птах, імовірно, допоміг, а тому незабаром вона, старша господиня, вирушить до найближчого Гнізда (Глаб аж свиснув — у таку далечінь!) і подякує Птахові особисто. Старший хазяїн поблажливо посміхнувся — він, виявляється, ще тиждень тому приніс крадькома від усіх жертву породіллі-землі — закопав на родючому полі дерев’яну дощечку з випаленим на ній ім’ям — Тірі. Старша господиня засумнівалася, що така жертва має сенс — старший хазяїн насупився. Дружина його може вірити в що завгодно, й у Птаха теж — а він чоловік і давно знає, що нема надійнішого способу вберегти людину від напасті. Породілля-земля захищає не тільки вагітних, але й жінок взагалі — тому він має намір найближчим часом випалити на дощечці ім’я повитухи — Тіар — і закопати на найродючішому полі, за млином…

Ігар лив у його миску мед; світлий і густий, він стікав по білій купці сиру, заливав її тягучими хвилями, підіймався, загрожуючи вкрити вершечок, полився через край… Потік по столі — повільно, величаво, густим струмком…

Його схопили за руку:

— Ти чого?! Годі, поглянь, що накоїв…

Він дивився, як вони хлібом і долонями збирають зі стола медяну річечку. Глаб, п’яний від трьох ковтків яблучного вина, клявся по черзі віддячити відомим йому духам і богам; вуса в старшого хазяїна обвисли, мов дві медяні бурульки…

— Як її звуть? — перепитав Ігар пошепки.

Господиня здивовано насупилася:

— Кого?

Ігар мовчав.

— Що з тобою? — запитала господиня вже стурбовано.

— Перепив, — незлобливо припустив старший хазяїн. Ігар обернувся:

— Її ім’я… Її ім’я, ти щойно називав…

— Тіар її звуть, — старша господиня по черзі облизувала пальці, мов охайна кішка. — Пані Тіар, я ж кажу, що про неї теревенять, начебто вона…

Ігар дивився, як вона говорить, і не чув жодного слова.

Слуга впізнав його й недобре примружився:

— Що, знову породілля? Чи це в тебе пика зроду така перекошена?

Ігар прихилився до паркану. Постояв, стараючись вгамувати шалений стукіт серця; не можна квапитися. Не можна хвилюватися. Тепер — уся можлива незворушність, Птах чує його, Птах допоможе…

Слуга закопилив губу:

— Чого витріщився? Кажи або вшивайся…

— Пані Тіар у себе? — запитав Ігар напрочуд спокійно. Навіть похвалив себе подумки: молодець…

Слуга почухав за вухом. Знову глянув на Ігара — цього разу підозріливо:

— А в тебе до неї що?

Не можна закипати, сказав собі Ігар. Не можна дратуватися. Цьому нахабному дурневі не вдасться вивести його з рівноваги.

— У мене до неї справа, — промовив якомога лагідніше. — Дозволь пройти.

Слуга скривився:

— Відпочиває вона… Звеліла розбудити, тільки якщо на пологи покличуть. Ти на пологи її чи як?

Ігар відвернувся. Згадав землисто-сіре, змарніле обличчя — рятуючи Тірі й дитину, ця жінка стомилася мало не до непритомності.

— Я почекаю, — сказав він глухо. — Сяду під парканом і почекаю… Не проженеш?

Слуга поколупав у носі й нічого не сказав.

Ігар прихилився спиною до теплих дощок; сліди батога відразу про себе нагадали — поморщився, повернувся боком. Несподіваний перепочинок; він шукав так довго — почекає ще кілька годин…

Він поринув у сон глибоко й раптово, мов нирець. У його сні сірі з червоним плями ковзали по поверхні великої кулі — чи то дерев’яної, чи кістяної… Тіні й зблиски, він то посміхався, то переривчасто зітхав. Забуття, перепочинок…

Потім він — уві сні — відчув, що хтось поряд стоїть.

* * *

День видався по-осінньому милостивий і по-літньому теплий. Хоч як болісно було прати в крижаній воді, та ще й згинаючись у три погибелі, — але тижнями не міняти одяг ще болісніше, а гіршою за брудну білизну може бути, мабуть, тільки нова Ілазина витівка…