Скрут

Святий Птаху… Ну як же все це живе поряд у одному світі? Цвинтарі, що кишать хробаками й жебраками, хтива метушня на віку саркофага, обтяжена тілами шибениця… Чому світ дотепер населений? Його так важко населяти, цей паскудний світ, так нестерпно важко… І власна Ігарова доля, якщо вдуматися, не настільки вже трагічна; все виправне, якщо це не смерть чи пологи…

— Проти долі не попреш, — холодно повідомила баба. — А ця приблуда, кажуть, уже сотню бабів заморила…

— Брешеш ти все! — не витримала господиня. — Коли не можеш, влади твоєї нема…

— Можу! — завелася повитуха. — Ось до цих пір, — і провела рукою по горлу, — можу, а далі вже доля…

Тірі закричала знову. Глаба пересмикнуло; хазяїн похмуро дивився вслід бабі, яка ввійшла в кімнату й зачинила за собою двері. Дружина його мовчки очікувала.

— Послати? — пошепки запитав хазяїн. — За повитухою…

Жінка вагалася. Ігар бачив, як пальці її бгають край фартушка, безжально висмикують білі нитки.

— Гірше не буде, — сказав чоловік пошепки. — Куди вже гірше… Тихше, Глабе, тихше… Коли він… упоперек… у ній став… Куди вже гірше, в мене сестра отак…

Глаб заплакав.

— Уже пізно, напевне, — тихо припустила жінка. — Уже…

Чоловік знову зціпив зуби:

— Про неї… про ту повитуху, різне подейкують… Кажуть, що вона…

— Чого ви чекаєте?! — закричав Ігар пошепки.

Про нього всі забули, його ніхто не помічав, а тепер він нарешті й собі спромігся на слово, виступив уперед, обурений і лихий:

— Чого чекаєте?! Я по неї піду! Я приведу її, зараз, а там будете вирішувати, пізно чи ні… І де яка баба що збрехала…

Чоловік насупився. Очі в нього холодно блиснули; жінка піднесла пошматований край фартушка до губів:

— Іди…

Із кухні вистромилася дитяча пичка — і злякано сховалася знову.

Він бив у замкнені двері, поки на збив кулаки, а потім заходився гамселити ногами, і коли зрештою сонний слуга відчинив йому, в опущеній руці мав сучкуватий ціпок:

— Здурів?!

Ігар пірнув під його руку, швидко озирнувся; у дальньому кінці коридору ляпав капцями вгодований чоловік у нічному ковпаку, зі свічкою. Ігар не без підстав прийняв його за власника заїзду.

— Мені повитуху, — сказав він швидко, ухиляючись від над міру запопадливого слуги. — Повитуха тут живе, а там… — він затнувся, бо з’ясувалося, що навіть не знає прізвища родини, яка дала йому притулок. Там… Тірі народжує.

— Моя дружина п’ятьох народила без усякої повитухи, — сухо повідомив власник. — Заклад поважний, ніч, люди сплять…

— Я вам шиї переламаю! — закричав Ігар запально і, швидше за все, марно. — Людина ж… дитина…

Власник поморщився:

— Ти, парубійку… Не кричав би. От краще не кричав би, щиро тобі кажу… Бо ж заклад поважний, а горлані, вони, знаєш…

— Хто мене кликав?

На сходах стояла жінка — поверх нічної сорочки на її плечі накинутий був плед. Маленька лампа освітлювала її обличчя знизу — тому воно здавалося фантастичним і таємничим, як у кам’яної химери.

— Тірі народжує, — сказав Ігар скоромовкою. — І дитина… впоперек. Тобто йде впоперек, і…

— Зрозуміло, — обличчя в жінки змінилося; вона трохи нижче опустила лампу, й тіні стрибнули. — Я зараз, почекай…

Ігар знов ухилився від слуги, вискочив надвір; у прориві між хмарами висів тьмяний, щербатий місяць, і це було єдине світло в усьому світі; Ігар тужно подумав, що всі зусилля можуть виявитися марними. Пізно…

Жінка вийшла за хвилину; в руках мала тугий вузлик. Слуга роздратовано хряпнув дверима, які на півслові поглинули його брудну лайку.

— Далеко? — коротко запитала жінка.

— На західній… околиці, — з натугою вимовив Ігар. Йому хотілося вірити, що він не помилився.

— Кінь є? — жінка озирнулася, начебто в пошуках екіпажа.

Ігар розгубився:

— Н-нема… Я так, бігцем…

Жінка насупилася; Ігар злякався, що вона повернеться й піде назад, якщо коня немає…

— Давно? — уривчасто запитала жінка, Ігар не зрозумів:

— Що?

— Давно пологи почалися?

Ігар зам’явся:

— Здається… близько полудня…

— Нема коли запрягати… — жінка опустила голову, начебто розмірковуючи. — Перші?

— Другі…

— Чого ж ти стоїш?! — жінка щиро здивувалася. — Веди мерщій!

Вона вчепилася за його лікоть, і вони рушили — майже бігцем і майже в цілковитій темряві; на щастя, вулиця була пряма й без перехресть, тому Ігар сподівався, що не заблукає.

— Ти чоловік? — запитала жінка так само уривчасто; він спершу не розібрав:

— Що?

— Чоловік? Твоя дитина народиться?

— Ні… — він раптом відчув мало не ніяковість. — Я так… знайомий.

— Чому раніше не покликали? — у голосі її почулися крицеві нотки.

— Дурні тому що, — кинув Ігар із серцем. — Бабця в них там… Здорова така…

— Ясно, — відгукнулася жінка. Більше вони не розмовляли — берегли дихання; Ігар дедалі прискорював і без того швидку ходу, але жінка, на його подив, не відставала й не скаржилася — хоч узяти з її рук важкий вузлик він здогадався тільки на півдорозі.

Будинок вони побачили здаля — у всіх вікнах горіли вогні, Ігар злякався, що почує плач і голосіння, як над небіжчиком, — але з будинку долинув той самий натужний, хрипкий крик Тірі. Й звідки в неї ще сила, щоб так волати?!