Скрут

— Ти от що… Молодий, гарний, оклигаєш, напевно… А кривишся, начебто тобі життя не миле. Недобре це…

Рука її лагідно пройшла по круглому животі; Ігар вирішив, що промовчати — теж неввічливо.

— Добре… — вичавив він, пом’якшуючи свій захриплий голос. — Не буду…

Жінка знову посміхнулася, кивнула та відійшла від дверей; Ігар заплющив очі.

Йому залишилося жити дванадцять днів — у ніч, коли зірка Хота не зійде більше над обрієм, він умре разом із Ілазою. Це все, що він може для неї зробити. Дабат…

Він поворухнувся. Посмугована спина саднила, але цей біль уже не в змозі був допомогти йому. Той біль, що прийшов під батогом, на якийсь час здолав усі почуття, включаючи й сором, і тугу; тепер і сором, і туга повернулися з новою силою.

«Молодшу господиню» звали Тірі; звільнена від домашніх турбот — ондечки черево яке! — вона годинами просиджувала на сонечку, забавляючи Ігара старими казками та правдивими історіями з життя селища. І казки, й історії починалися з того, що хтось терпить кривди та страждає, але все це закінчується неодмінно щасливо; Ігар сидів, тулячись боком до стіни повітки, та вдавав, що йому цікаво. Недобре було кривдити милу щиру жінку, яка зовсім безкорисливо намагалася його втішити.

Далі Тірі замовкла, прислухаючись, очевидно, до того, що діється у неї всередині; подумала, з особливою обережністю підвелася з низького табурета, на якому сиділа:

— Ну… Піду я, — прикрила очі долонею, подивилася на високе сонце. — Коли все по-доброму поведеться, то вночі, може бути… У мене й первісток швиденько вискочив, — а цей, коли по-доброму, то мов корочок і вилетить…

Ігар сидів і дивився, як вона йде до будинку, ступаючи обережно й гордовито.

* * *

По-доброму не склалося.

Дівчинка, яка принесла Ігарові обід, здавалася збудженою і радісною — «У тітки почалося». Посеред подвір’я розвели багаття, і старша господиня урочисто кинула туди жертву добрим духам — пучок духмяних трав. Діти в захваті стрибали навколо, викрикуючи лічилки-заклинання та вдихаючи терпкий дим.

До вечора радість у будинку згасла, залишилося тільки збудження; у сутінках до воріт підкотив візок, який привіз владну високу бабу — найкращу на три села повитуху.

Ігар, якому раптом страшно й тужно зробилося в його самоті, сидів на кухні разом із дітьми старшої господині — всі вони по черзі нянькали сина Тірі, дворічне хлоп’я, чий братик чи сестра збиралися нині з’явитися на світ. Раз у раз забігав стурбований чоловік Тірі, голосно хлебтав із кухля воду, витирав вуса, обводив кухню невидющим поглядом і квапився геть. Згори, зі спальні, дедалі виразніше чувся стогін.

Коли чоловік укотре вже заскочив у кухню, він поманив Ігара пальцем:

— Ходи-но…

І коли той вийшов, прохально взяв його за лікоть:

— Ти… Страшно мені чогось. Вони, — малися на увазі старша господиня та її чоловік, — вони ж бо при ділі там, а мене вигнали… А мені страшно самому. Першого разу так не боявся… Тірі… вона…

Він замовк, шукаючи слів і одночасно вдивляючись Ігарові в обличчя — чи не думає сміятись?! Ігар не думав; чоловік Тірі перевів подих:

— Ти… своєму б я не сказав. Ти чужий, прийдеш-підеш… Побалакай зі мною… поки там… Щоб не так довго… Ось як тебе, приміром, звуть?

Ігар назвався.

— А мене Глабом, — чоловік Тірі тужно зітхнув. — Першенький наш хлопчик швидко народився… А це… може, дівчисько?

Ігар кивнув, погоджуючись; він нічого не знав про народжування дітей, зате чудово розумів, що Глаба необхідно підтримати.

Згори почувся не стогін уже — крик; Ігар відчув, як бігають по шкірі липкі бридкі сироти. Немудряща Тірі зі своїми добрими казками…

Глаб судомно здавив йому руку:

— Дружина… вона терпляча. Вона страх яка терпляча, їй якось на косовиці палець на нозі відрізало… Так вона ні слізочки не зронила, посміхалася навіть, матір свою заспокоювала… А…

Тірі закричала знову — голос здавався невпізнанним. Ігар болісно ковтнув.

— Чогось довго, — Глаб стискав і розтискав пальці. — Я… піду туди. Я запитаю, як…

Ігар пішов слідом.

Двері в спальню було відчинено. Повитуха говорила роздратовано й владно; старша господиня, здається, заперечувала. Щось зі стогоном намагалася сказати породілля; з кімнати вийшов похмурий, ніби хмара, старший хазяїн. Відіпхнув Глаба, який спробував пробратися всередину:

— Йди… Не до тебе…

Глаб скривився — вираз дитячої слабкості псував його мужні, гарні, загалом, риси:

— Що… не так? Не так?!

Хазяїн зціпив зуби:

— Значить… повитуху треба кликати, що на заїжджому дворі живе. Вона…

У кімнаті грюкнуло щось важке; найкраща на три села повитуха розчинила двері навстіж, так, що Ігар устиг побачити постіль, когось на ліжку та якісь ганчірки на підлозі… Повитуха взялася руками в боки, і підборіддя її, позначене великою родимкою, вперто задерлося:

— Я тобі покличу! Я тобі покличу її, приблуду! Я тобі дурна, значить?! Я кажу, доля веде, доля або матір виведе, або й дитину…

Глаб обома руками схопився за горло:

— Тірі… Дружину мені врятуйте, а вона потім іншого народить!

Із відчинених дверей почувся майже звірячий, стражденний крик. Ігар притулився до стіни.