Скрут

Вона мовчала. Сніг приглушив усі звуки — вигуки за бенкетними столами, удари в бубон і пиляння по саморобних скрипках. Там, де мав бути місяць, тьмяно світилася крізь хмари жовта пляма.

— Скажи мені, чого ти хочеш. Я виконаю. Правда.

— Я хочу, — вона набрала в груди якомога більше повітря, — я хочу, щоб ти забув про цю трикляту війну. Щоб ти… щоб ти залишився назавжди. Ніколи більше не йшов, тому що…

Вона затнулася, не знаючи, чи розповідати йому свій повторюваний страшний сон; потім зібралася з духом і розповіла.

Аальмар мовчав.

— Не війна шукає тебе — ти шукаєш війну, — дівчинка стомлено перевела подих. — Я не хочу постійно чекати. І я не хочу бути твоєю вдовою, Аальмаре.

Сніг припинився; жовта пляма на місці місяця пояскравішала.

— Але ж це моє ремесло, — мовив Аальмар глухо. — Це моя справа, вона приносить мені гроші й славу, але головне — дає можливість бути собою, виявити себе. Небо обдарувало мене талантом полководця — хіба розумно відкидати його? Хіба є для чоловіка заняття почесніше, ніж бути воїном?

Дівчинка потупила погляд. Поряд із його аргументами всі її слова здалися б по-дитячому наївними — і все-таки вона зважилася заговорити знову:

— Для жінки нема більш славної справи, ніж народити й виростити дитину. Для чоловіка нема справи почеснішої, ніж навчитися досконало вбивати; хіба у твій дім з’явилися вороги?

Вона сказала це й низько опустила голову, побоюючись його гніву. Він і справді довго, дуже довго мовчав; біля самої дороги стояв чийсь маленький, похапцем виліплений зайчик.

— Тобі не дає спокою те поле, — сказав Аальмар тихо.

Вона схилила голову ще нижче:

— Так…

— Дарма я тоді погодився йти на пошуки ляльки…

— Ні, — вона підняла очі. — Не дарма, Аальмаре. Ох, як не дарма!

Із чиїхось воріт вивалилася на вулицю напівп’яна весела юрба. Аальмар стишив крок, даючи змогу танцюристам пробігти повз них; хтось зібрався був затягти пару в танок — однак упізнав Аальмара й миттю відмовився від цього наміру. Пісні та сміх віддалилися й стихли, поглинуті снігом.

— Я не зможу пояснити тобі, — він тихо посміхнувся, — що це таке, коли сходяться на полі дві волі… Дві сили, що складаються з безлічі сил, ретельно вивірених, переплетених… Як б’є в обличчя вітер, як шалено летить кінь, яка це заворожлива гра — бій…

Тепер мовчала дівчинка. Дуже довго мовчала; один за одним гасли, догоряючи, смолоскипи. І розмірно порипувала дорога під кожним кроком. І пильно дивилися снігові зайці.

— Ти не переконаєш мене, — сказав Аальмар, зітхаючи. — А мені не вдасться переконати тебе… Але не в цьому річ…

Він замовк, начебто обірвав сам себе. Важко насупив брови. Стис її руку в хутряному рукаві:

— Я… Бачиш… Раз уже так вийшло… Я люблю тебе, мала, і я обіцяв виконати твоє бажання; знай же, що цей мій похід буде останнім. Тепер я повернуся назавжди.

Не вірячи своїм вухам, вона підняла до нього вражені, радісні очі. Він ніяково посміхався:

— Не думай, що так просто… Що мені так просто зважитись. Я думав про це й раніше, але все не вистачало… напевне, оцих твоїх слів. Я вибираю між дружиною і війною, я вибираю дружину; ми поєднаємося з тобою і житимемо нерозлучно. Завжди…

Вона схлипнула. Це ж треба — до чого тут сльози…

— До чого тут сльози? — запитав він, лагідно відстороняючи її від своїх грудей. — До чого?

Сніг пішов знову, і на щоках у неї танули сніжинки. Танули й скочувалися маленькими прозорими краплями.

* * *

— Мама звеліла, щоб ти попоїв.

Дівчинка дивилася серйозно й несхибно. На низькому барилі біля її ніг стояла миска. В ній парувала каша.

— Мама сказала, що коли ти не їстимеш, вона тебе вижене.

Ігар через силу кивнув:

— Я буду…

Дівчисько не йшло; навряд чи їй були знайомі штуки з таємним викиданням нелюбої їжі. Закопати ненависну кашу здатна сита, благополучна дитина, а ця дівчинка виросла в суворості; їй, напевне, й на думку не могло спасти, що Ігар збирається викинути їжу, — однак вона не йшла й дивилася так само суворо та вимогливо.

І він заходився їсти. Спочатку шматки лізли в горло із зусиллям, через «не можу», — а потім прокинувся голод, він доїв гарячу кашу до решти й облизав ложку:

— Дякую…

Дівчисько зосереджено кивнуло й мовчки віднесло спорожнілу миску в дім; Ігар клубком згорнувся на соломі й натяг ковдру — в повітці було тепло, але холод, який просто виснажував Ігара, гніздився десь у нього всередині. Від крижаного каменя в грудях не захистить ніяка ковдра…

У повітці потемнішало — біля дверей, затуляючи світло, стояла «молодша господиня» — хазяйчина сестра, вагітна, величезна, мов гора. Ігар із ввічливості ледь підняв голову.

— Лежи, — жінка кволо посміхнулася. — Чоловік вина от із льоху витяг… Тобі принести?

Ігар мовчки похитав головою. Від цього звичайного руху світ перед очима пішов обертом, захитався, ніби човен, і заспокоївся тільки за хвилину; жінка не йшла.

— Може тобі знахарку? Сестра непокоїться — уже раз підібрали тебе, то недобре, коли ти в нас просто у повітці вмреш…

— Я не помру, — сказав Ігар із натугою.

— Дивися, — застерегла жінка стурбовано. Помовчала й раптом посміхнулася: