Скрут

Ігар замовк, відчуваючи, як повзе по спині звичний нервовий дрож. Надто вже впевненим здавався старий — жодних сумнівів у тім, що Ігар шукає якусь певну особу, відому старому, й ця особа чомусь його лякає.

— Навіщо здалася — моя справа, — повідомив Ігар холодно. — Скажи, де її знайти.

Старий болісно ковтнув. Щільно стиснув рота, й два жовті зуби сховалися майже цілком:

— Ішов би ти…

Котяче товариство, яке за час розмови підкралося до печінки, панічно відступило, бо старий наліг на голоблі та швидше, ніж зазвичай, покотив свій візок геть. Ігар відчув стомлену, тужливу злість.

Наздогнати торговця було справою кількох секунд. Старий квапився, й колесо візка невдало влетіло в щілину між кругляками; Ігар насів на старого, заганяючи його у вузький простір між голоблями:

— Ти… скажи. Гірше буде.

Торговець закліпав; зуби його стирчали жалісно й водночас виклично, мов роги в кози, яку ведуть на шкуродерню.

— Куди вже гірше, — пробурмотів він хрипко. — У тебе свої справи, а мені за балаканину можуть ножиком по горлі… — й для наочності темна долоня старого ребром провела по тонкій сухій шиї.

— Можуть… — Ігар поліз за пазуху, де, звичайно, нічого не було, зате обличчя старого спотворилося страхом:

— Та не знаю я… На цвинтарі шукай…

Ігар похолов:

— Вона вмерла?!

Старий скрутив із пальців символ, який мав би відігнати злих духів:

— Дурень… Запитай… на цвинтарі, а я не знаю…

Ігар подумав, що не дуже давно ще наляканий старий викликав би в нього жалощі. Зовсім ще недавно.

Зроду не бачив він таких величезних цвинтарів. Місто мертвих розташувалося під боком у міста живих; знатні небіжчики цілими родинами мешкали тут у кам’яних палацах, про які жоден живий бідак і мріяти не смів би. Менш поважні мерці вдовольнилися надгробками, а вбогим невдахам доводилося вп’ятьох-ушістьох ділити одну велику спільну могилу.

Втім, хазяями цвинтаря виявилися зовсім не мерці. У сутінках, що насувалися дуже швидко, Ігар примітив три чи чотири вогники — серед надгробків палили багаття, вітер вряди-годи приносив запахи диму та їжі. Величезна старчиха, що колисала сповиток із дитиною на сходах старого склепу, вивчала Ігара неквапно й пильно — мов наречену на оглядинах.

— Любий, подай нещасній жінці…

Голос у старчихи виявився на диво тоненьким, ніби надтріснутим; Ігар зам’явся, вирішуючи, заговорити чи йти далі.

— Подай, любий, — повторила жінка з притиском, і очі в неї дивно блиснули. — А коли грошей нема, то чого тут валандаєшся, любий…

Сповиток уже недбало лежав у неї на коліні. Жінка погойдувала ногою, брудні пелюшки здригалися, й Ігар злякався раптом за спокій дитини; начебто бажаючи розвіяти його страх, старчиха ліниво застромила руку в надра згортка і витягла звідти довгий, кривий, іржавий кинджал:

— А ходи-но, любий…

Надтріснутий голос нещасної жінки захрипів і перетворився на низький баритон застудженого мужика.

Їх було четверо, й вони жили чи то сварливою родиною, чи дружною зграєю: товстун, який заробляв милостиню за допомогою перуки, накладних грудей і ганчір’яного сповитка в руках, вважався ватажком. За кілька хвилин Ігар познайомився і з рештою — десятирічний хлопчисько вмів годинами нерухомо лежати в зав’язаному мішку, а коротконогий здоровань раз за разом «забував» мішок серед краму на базарі; за слушної нагоди хлопчисько вибирався назовні, хапав усе, до чого міг дотягтися, й ховався назад, сумирно чекаючи на спільника.

Четвертим членом сімейки була худюща, трішки придуркувата дівчина, яка встигла за своє коротке життя попрацювати і повією, і ворожкою, поки нарешті не виявився її єдиний істинний талант: вона безпомилково відчувала неправду. До її послуг раз за разом вдавалися й купці, й бандити; на час ділової розмови її ховали за фіранку, й вона, постійно збентежена, більше не ховала очей, а виголошувала вирок: цей правду каже, а цей бреше. Їй ніколи не платили особливо щедро, зате кілька разів намагалися задушити; Ігар їй сподобався.

Сімейка жила в напівзруйнованому склепі — в Ігара, який уперше переступив його поріг, мороз пробіг по шкірі. Його зворушливо запевнили в гарній поведінці небіжчиків — ті лежали під кам’яними віками в саркофагах і не заперечували проти нових сусідів.

Четверо платили данину «принцесі»; та, за чутками, платила «королю», який жив у глибині цвинтаря, й ніхто з четвірки його жодного разу не бачив. Принцеса була стервозна і злоблива — сімейка сповістила про це виключно поглядами й жестами, уголос висловитися про принцесу ніхто так і не наважився.

Ігар усоте перелічив прикмети розшукуваної Тіар, ретельно стежачи, щоб не збрехати і не бовкнути зайвого. Худюща дівка милостиво кивнула — «він говорить правду»; решта мовчали, похмуро дивилися у вогонь, Ігар шкірою відчув раптово стіну відчуження, що виникла між ним і хазяями.

— Ти принцесу шукаєш, — повідомив нарешті хлопчисько. — Ти їй скажи, що ми голодуємо, не жеремо нічого, а борг віддамо, нехай не лютиться…

— Вона тобі хто? — лагідно запитав коротун; Ігар зустрівся очима з худющою дівчиною, котра відчуває неправду.

— Моя справа.