Читаем Сендвіч із шинкою полностью

Я більше не міг дивитися на його обличчя. Я поклав голову на стіл.

«Так я крутий?» запитав містер Нокс.

Він стиснув ще сильніше. Мені хотілося закричати, проте я стримувався як міг, щоб ніхто не міг мене почути.

«А зараз, я крутий?»

Я чекав. Мені не хотілося цього казати. Потім я вимовив, «Так.»

Містер Нокс відпустив мою руку. Мені було страшно поглянути на неї. Я просто звісив її. Я помітив, що муха зникла й подумав, що не так вже й погано бути мухою. Містер Нокс щось написав на аркуші паперу.

«Так, Генрі, я пишу невеличку записку твоїм батькам і хочу, щоб ти передав її їм. Ти ж передаси її чи, не так?»

«Так.»

Він поклав записку в конверт і дав мені. Конверт був запечатаний і мені зовсім не хотілося відкривати його.

<p>8</p>

Я приніс конверт додому, віддав матері й пішов до своєї кімнати. Найкращою річчю в тій кімнаті було ліжко. Я любив залишатися в ньому протягом годин, навіть посеред дня, по шию загорнувшись у ковдру. Там було просто чудово, не було нікого й нічого, жодних людей, взагалі анічогісінько. Мати часто застукувала мене у ліжку посеред дня.

«Генрі, вставай! Не гоже хлопцеві весь день валятися в ліжку! Давай, підіймайся! Займись чимось!»

Та мені було нічим зайнятись.

Того дня я не ліг у ліжко. Мати прочитала записку. Згодом я почув її плач. Потім вона заголосила. «Ой боже ж мій! Ти зганьбив нас із батьком! Це ганьба! А якщо про це довідаються сусіди? Що вони подумають?»

Вони ніколи не розмовляли з сусідами.

Двері відчинилися й мати забігла до кімнати: «Як ти міг так учинити з матір’ю?»

По її обличчю текли сльози. Я почувався винним.

«Зачекай-но, поки повернеться батько!»

Вона грюкнула дверима, а я сів на стілець і став чекати. Як-не-як, я відчував провину…

Я чув як увійшов батько. Він зажди гупав дверима, ходив важко й говорив гучно. Він повернувся. За кілька хвилин двері моєї кімнати відчинились. Він був шість і два заввишки, кремезний чолов’яга. Раптом усе навколо – стілець, на якому я сидів, шпалери, стіни – щезло з моїх думок. Він був темрявою, що закривала сонце, його лють стирала геть усе. Я бачив його вуха, ніс, рот, проте не міг заглянути в очі, бачачи лиш червоне від злості обличчя.

«Так, Генрі. Ану бігом у ванну.»

Я прослідував за ним крізь відчинені двері. Стіни там були білі. Там було тільки дзеркало й маленьке віконце, потемніле й потріскане. Усю обстановку складали ванна, унітаз і кахель на стінах. З гачка стіни він зняв шкіряний пасок для заточки бритв. Це було перше побиття з довгої череди наступних, що повторювалися все частіше й частіше. Як на мене, завжди без будь-якої причини.

«А тепер спускай штани!»

Я зняв штани.

«Знімай труси.»

Я зняв їх.

Потім він підняв ремінь. Перший удар більше шокував, аніж приніс болю. Другий був більш болючим. З кожним наступним ударом біль все зростав. Спершу я ще розрізняв стіни, унітаз, ванну. Та згодом, я вже нічого не бачив. З кожним ударом він ще й лаяв мене, та я не чув його слів. Я думав про його троянди, що він вирощував на подвір’ї. Я думав про його машину в гаражі. Я намагався не закричати. Я також знав, що якщо закричу, він зупиниться, та знаючи як він бажав почути моє голосіння, намагався стримуватись. Я мовчав, а сльози котилися в мене з очей. Все навколо закрутилося у вирі, в хаосі, в якому важко було залишатись.  Я почав схлипувати, ковтаючи солоні грудки, що підступали до горла. Він спинився.

Він вийшов з кімнати. Я знову почав розрізняти віконце й дзеркало. На гачку висів пасок для заточки бритви, він був довгий, коричневий і закручений. Я не міг нахилитися, щоб натягнути штани, тож незграбно пошкандибав до дверей зі спущеними. Я відчинив двері ванної й побачив матір у коридорі.

«Це було неправильно,» сказав я їй. «Чому ти не заступилася за мене?»

«Батько,» відповіла вона, «завжди правий.»

Потім вона пішла. Я поплівся до своєї кімнати зі спущеними штанами і всівся на край ліжка. Було боляче сидіти. Через вікно я бачив батькові троянди на подвір’ї. Вони були білі, червоні й жовті, великі й повні. Сонце було вже низько, проте останні його промені все ще пробивались крізь вікно. Мені здавалось, що навіть сонце належало батькові, ніби я не мав навіть права дивитися на нього вже через те, що воно світило на батьків будинок. Я був чимось на кшталт його троянд – чимось, що належало йому, та не мені…   

<p>9</p>

Коли мене покликали обідати я вже міг натягнути штани й поплентався до закутку де в нас проходила трапеза у всі дні, окрім неділі. На моєму стільці постелили дві подушки. Я сів на них, проте ноги й дупа все ще пекли. Батько говорив про роботу, як і завше.

«Я сказав Салівану об’єднати три маршрути в один і призначити одну людину на зміну. Інакше так ніхто не потягне…»

«Їм варто було б послухати тебе, Татку,» відповіла мама.

«Пробачте,» мовив я, «та мені щось не хочеться їсти…»

«Ти ЇСТИМЕШ!» гаркнув батько. «Твоя мати старалася, щоб приготувати цей обід!»

 «Так,» відповіла мати, «тут є морква, горох та ростбіф.

«І картопля з підливою,» додав батько.

«Я не голодний.»

Перейти на страницу:

Похожие книги

Апостолы игры
Апостолы игры

Баскетбол. Игра способна объединить всех – бандита и полицейского, наркомана и священника, грузчика и бизнесмена, гастарбайтера и чиновника. Игра объединит кого угодно. Особенно в Литве, где баскетбол – не просто игра. Религия. Символ веры. И если вере, пошатнувшейся после сенсационного проигрыша на домашнем чемпионате, нужна поддержка, нужны апостолы – кто может стать ими? Да, в общем-то, кто угодно. Собранная из ныне далёких от профессионального баскетбола бывших звёзд дворовых площадок команда Литвы отправляется на турнир в Венесуэлу, чтобы добыть для страны путёвку на Олимпиаду–2012. Но каждый, хоть раз выходивший с мячом на паркет, знает – главная победа в игре одерживается не над соперником. Главную победу каждый одерживает над собой, и очень часто это не имеет ничего общего с баскетболом. На первый взгляд. В тексте присутствует ненормативная лексика и сцены, рассчитанные на взрослую аудиторию. Содержит нецензурную брань.

Тарас Шакнуров

Контркультура