Сендвіч із шинкою

Футбольний сезон був ще гірший. Ми грали в контактний футбол. Я не вмів ні ловити, ні кидати м’яч, проте мене якось узяли в гру. Коли до мене підбіг суперник, я потягнув його за комір і повалив на землю. Він почав підійматись і я вдарив його. Він мені не подобався. Це був хлопець з першої бази з жирною  чуприною і волоссям у носі. Підбіг Стенлі Грінберг. Він був найбільшим з нас. Якби він захотів, то міг би запросто прибити мене. Він був нашим лідером. Він звернувся до мене, «Ти не розумієш правил. Більше не гратимеш.»

Я перейшов у волейбол. Ми грали з Девідом та рештою. Це було просто жаливо. Інші грали у футбол і всі ними захоплювалися. Я також хотів грати у футбол. Мені просто не вистачало трохи практики. Волейбол був просто ганьбою. Зовсім скоро я покинув його. Я просто стояв посеред поля, де ніхто не грав. Я був єдиним, хто ні у що не грав. Я стояв там кожного дня впродовж двох перерв від дзвінка до дзвінка.

Одного дня, поки я так стояв сталася чергова халепа. Ззаду в голову мені влучив футбольний м’яч. Він просто звалив мене на землю. В мене аж запаморочилося в голові. Всі зібралися навколо мене й почали реготати. «Гляньте, Генрі знепритомнів! Генрі знепритомнів, як дівка! Погляньте-но на Генрі!»

Я підвівся спостерігаючи каруселі навколо. Потім оволодів собою. Здавалося, ніби небо наблизилось і випласталося. Я почувався, ніби в зоопарку. Навколо були обличчя, носи, роти й очі. Оскільки вони всі реготали, я вирішив, що вони навмисне поцілили у мене м’ячем. Це було нечесно.

«Хто вдарив той м’яч?» запитав я.

«Ти хочеш це знати?»

«Так.»

«А що ти збираєшся робити, як дізнаєшся?»

Я не відповів.

«Це був Біллі Шерріл,» мовив хтось.

Білі був пухкеньким хлопчиком, набагато кращим за решту, та все ж, він залишався одним із них. Я пішов до Біллі. Він стояв там. Коли я підійшов, він вдарив мене. Я того майже не відчув. Я вдарив його у ліве вухо і коли він за нього схопився, заїхав прямо в живіт. Він упав на землю. Він не піднімався. «Біллі, вставай і бийся з ним,» крикнув Стенлі Грінберг. Стенлі підняв Білі й штовхнув до мене. Я вдарив його по зубам і він обома руками схопився за рот.

«ОК,» мовив Стенлі, «Я зараз розберусь!»

Хлопці загукали. Я вирішив утекти, мені не хотілося помирати. Та раптом втрутився вчитель. «Що тут відбувається?» Це був містер Холл.

«Генрі напав на Біллі,» сказав Стенлі Грінберг.

«Це правда, хлопці?» запитав містер Холл.

«Так,» відповіли усі.

Містер Холл повів мене за вухо до кабінету директора. Він всадив мене на стілець у приймальні й постукав у двері. Пробувши там кілька хвилин, він вийшов не дивлячись на мене. Я просидів ще п’ять чи десять хвилин, аж поки директор не вийшов і не сів напроти мене. Це був дуже поважний чоловік з сивим волоссям і блакитною краваткою-метеликом. Він виглядав, як справжній джентльмен. Його звали містер Нокс. Він склав руки і мовчки поглянув на мене. Коли він так зробив, я засумнівався в тому, чи він справді був джентльменом. Здавалося, ніби він. як і решта, хоче принизити мене.

«Ну,» повів він, «розкажи, що там сталось.»

«Нічого не сталось.»

«Ти побив того хлопчика, Біллі Шеріла. Його батьки хочуть знати за що.»

Я не відповів.

«Думаєш, що можна застосовувати силу, коли щось стається не так, як тобі того хочеться?»

«Ні.»

«Так чому ж ти це зробив?»

Я не відповів.

«Вважаєш себе кращим за інших?»

«Ні.»

Містер Нокс сидів напроти мене. В руках у нього був перочинний ніж, яким він водив по фетровій оббивці столу. На столі стояла велика пляшка зелених чорнил та підставка з чотирма перами у ній. Я думав чи не битиме він мене.

«Так чому ж ти зробив те, що зробив?»

Я не відповідав. Містер Нокс водив ножем по столу. Задзвонив телефон. Він підняв слухавку.

«Ало? А, місіс Кірбі? Він що? Що? Послухайте, не могли б ви самі навести порядок? Я зайнятий. Добре, передзвоню вам, як тільки звільнюсь…»

Він поклав трубку. Він пригладив своє густе сиве волосся рукою й поглянув на мене.

«Чому ти спричиняєш мені стільки клопоту?»

Я мовчав.

«Думаєш, ти крутий, так?»

Я продовжував мовчати.

«Крутий хлопець, еге ж?»

Навколо стола літала муха. Вона зависла над чорнильницею. Потім сіла на її чорну кришку й почала терти крильця.

«Добре, хлопче, ти крутий, але і я також крутий. Давай закріпимо це рукостисканням.»

Я не вважав себе крутим, тож не подав йому руки.

«Давай, не соромся.»

Я простягнув руку, він взяв її й почав трясти. Потім він зупинився й поглянув на мене. В нього були чисті блакитні очі, дещо світліші за його метелик. Вони були майже прекрасні. Він продовжував дивитись на мене не відпускаючи моєї руки. Його хватка посилювалась.

«Хочу привітати тебе з тим, що ти крутий хлопець.»

Він стиснув мою руку ще сильніше.

«Думаєш, я крутий?»

Я не відповів.

Він ще сильніше стиснув мох пальці. Я відчував, як кістка одного пальця врізалася в плоть наступного, ніби лезо. Перед очима замиготіли вогники.

«Думаєш, я крутий?» запитав він.

«Я тебе вб’ю,» процідив я.

«Що ти?»    

Містер Нокс продовжував посилювати хватку. Його рука була ніби лещата. Я бачив кожну пору на його обличчі.

«Круті хлопці не верещать, чи не так?»