«Ти з’їси кожен шматочок моркви й кожну горошинку на тарілці!» сказав батько.
Він намагався бути дотепним. Це було одне з його улюблених зауважень.
«ТАТКУ!» вигукнула мама.
Я почав їсти. Це було жахливо. Я почувався так, ніби я їв
«А що на десерт, Матусю?» запитав батько.
Коли він задоволено випучив свої масні губи, його обличчя було просто жахливим. Він поводився так, ніби нічого не сталося, ніби він ніколи не бив мене. Коли я повернувся до кімнати, то подумав, що ці люди не можуть бути моїми батьками, напевно вони всиновили мене, а тепер не можуть бути щасливими через це.
10
Ліла Джейн була дівчинкою мого віку, що жила по сусідству. Мені так і не дозволяли гратися з сусідськими дітлахами, проте сидіти увесь час у кімнаті теж набридало. Іноді я виходив на подвір’я, розглядав різні речі, особливо жуків. Іноді я просто сидів у траві й вигадував різні штуки. Однією з таких вигадок було, ніби я великий бейсболіст, настільки великий, що міг відбити будь-яку подачу й зробити пробіжку, куди забажаю. Та я постійно прикидався, щоб усіх розіграти. Я вигравав, тільки коли сам того хотів. Якось трапився один сезон, у липні, коли я тільки відбивав. 139 відбивань проти однієї пробіжки. ГЕНРІ ЧІНАСКІ ВЖЕ НЕ ТОЙ, писали газети. Та раптом я почав бити. І як же ж бив! Одного разу я зробив 16 пробіжок за раз. Протягом іншого матчу – 24 за гру. До кінця сезону я мав 523 пробіжки.
Ліла Джейн була однією з тих гарненьких дівчаток, яких я бачив у школі. Вона була однією з найкращих і жила поряд. Якось, коли я був на подвір’ї, вона підійшла до паркану й почала дивитись на мене.
«Невже ти не граєшся з іншими?»
Я поглянув на неї. В неї було темно-каштанове волосся та темно-карі очі.
«Ні,» відповів я.
«Чому?»
«Мені вистачає їх у школі.»
«Я Ліла Джейн,» сказала вона.
«Я Генрі.»
Вона дивилась на мене, а я сидів на траві, спостерігачи за нею. Раптом вона мовила, «Хочеш подивитися на мої трусики?»
«Атож,» відповів я.
Вона задерла платтячко. Її трусики були рожеві й чисті. Вони виглядали чудово. Вона повернулася, щоб я побачив її зад. Він був просто прекрасний. Потім вона знову опустила сукню. «Бувай,» мовила вона й пішла геть.
«Бувай,» відповів я.
Так продовжувалось щодня. «Хочеш подивитися на мої трусики?»
«Атож.»
Трусики щоразу були іншого кольору і щоразу були все кращі й кращі.
Одного дня Ліла Джейн показала мені свої трусики і я сказав, «Ходімо прогуляємось.»
«Добре,» погодилась вона.
Ми вийшли з двору й попрямували вулицею. Вона була дійсно гарною. Ми не промовили й слова, аж поки не дійшли до пустиря. Бур’ян там ріс високий і густий.
«Ходімо туди,» запропонував я.
«Добре,» відповіла Ліла Джейн.
«Покажи мені трусики ще раз.»
Вона задерла плаття. Сині трусики.
«Давай ляжемо тут,» запропонував я.
Ми лягли в бур’янах, я схопив її за волосся й поцілував. Потім я підняв її сукню й погдянув на трусики. Я обійняв її й ще раз поцілував. Я все цілував і обіймав її. Це тривало якийсь час. Потім я сказав, «Давай зробимо це.» Я не був певним, що мало тому слідувати, проте знав, що мало бути щось іще.
«Вибач, не можу,» сказала вона.
«Чому?»
«Ті дядьки побачать.»
«Які дядьки?»
«Он ті!» показала вона.
Я виглянув з бур’янів. За півкварталу звідти якісь чоловіки ремонтували вулицю.
«Вони нас не бачать!»
«Ні, бачать!»
Я піднявся. «Чорт забирай!» вилаявся я й поплівся назад додому.
Деякий час я не бачив Ліли Джейн. Мені було байдуже до неї. Саме проходив футбольний сезон і я був, у своїй уяві, квотербеком. Я міг кинути м’яч на 90 ярдів і вибити на 80. Та коли у мене був м’яч, нам майже не доводилось бити. Я був найспритнішим бігуном. Треба було не менше п’яти-шести чоловік, щоб зупинити мене. Іноді, як і в бейсболі, мені було їх шкода і я дозволяв звалити себе після 8 чи 10 ярдів. Тоді я отримував важку травму і мене виносили з поля. Моя команда починала поступатися, десь 40 проти 17, а за 3-4 хвилини до кінця матчу я знову з’являвся на полі, сердитий через травму. Щоразу отримавши м’яч, я біг через усе поле аж до самого тачдауну. А як верещав натовп! А у захисті мені просто не було рівних. Шалений Чінаскі! Я був ніби заряджений пістолет. Я мчав уперед, відхилявся убік і назад. Я проривав блок за блоком, перестрибував через гравців. Мене не могли утримати. Всі були безсилими проти мене. Нарешті, тягнучи на собі п’ять гравців протилежної команди, я проривався з ними на спині до переможного тачдауну.
Одного разу якийсь здоровань зайшов до нас на подвір’я через задню хвіртку. Він підійшов до мене. Він був десь на рік старшим і не з нашої школи. «Я зі школи Мермоунт,» сказав він.
«Тобі б варто було забратися звідси,» відповів я. «Скоро повернеться батько.»
«Та невже?» запитав він.
Я підвівся. «Чого тобі треба?»
«Я чув, що ви там у школі Делсі думаєте, що круті.»
«Ми виграємо у всіх змаганнях.»