Сендвіч із шинкою

«У мене ‘Честерфілд’,» скзаав Лисисй.

«Все ще куриш бабські сигарети?» сказав я.

«А я пригощуся,» мовив Джо Стейпен.

«Добре,» сказав я, «якщо більше нічого немає.»

Ми закурили.

«У нас ще є достатньо людей, аби пограти,» кинув хтось.

«Та до сраки,» відповів я. «Ненавиджу спорт.»

«Зате,» сказав Стейпен, «ти впевнено розібрався з Конгом.»

«Атож,» погодився Лисий, «я все бачив на власні очі. Мене засмучує тільки одна річ.»

«І що ж це?» запитав Стейпен.

«Хотілося б знати, хто із них більший садист.»

«Ну,» мовив я, «мені пора йти. Сьогодні крутять фільм із Кегні[32] і я йду туди зі своєю дівкою.»

Я пішов.

«Ти хотів сказати, зі своєю правою рукою?» крикнув мені хтось услід.

«З обиома руками,» відкинув я через плече.

Я пройшов через поле, повз хімічний корпус на передній газон. Там була купа хлопців з дівчатами, що сиділи собі, з книгами на лавках і під деревами, прямо на газоні. Зелені, сині, коричневі книги. Вони теревеніли одне з одним, посміхалися, іноді починали сміятися. Я звернув на розі кампуса до кінцевої трамваю «V». Я зайшов у вагон, купив талон, пройшов у самий кінець, як завжди зайняв місце в кутку і став чекати відправлення.

58

Я вирішив навідатись до району нічліжок, аби підготуватися до того, що чекає мене в майбутньому. Мені не сподобалося те, що я там побачив. Ті чоловіки й жінки не мали ніяких здібностей чи достоїнств. Вони хотіли того ж, що і решта. Також там можна було зустріти й просто божевільних, що спокійно розгулювали вулицями. Я помітив, що в найбагатших і найбідніших осередках суспільства психам часто давали повну свободу. А ще я знав, що й сам не був абсолютно здоровим. Іще з дитинства я знав, що в мені є щось дивне. Я відчував, ніби мені судилося стати вбивцею, грабіжником, святим, гвалтівником, монахом чи самітником. Я потребував якогось закритого місця, щоб сховатися. Нетрі були просо жахливими. Життя нормальної, пересічної людини було нудним, гіршим за смерть. І можливої альтернативи не проглядалося. Освіта також була пасткою. Той мізер її, що я собі дозволив, зробив мене ще більш підозрілвимим. Ким були лікарі, юристи, науковці? Вони були просто людьми, котрі дозволили відібрати у них свободу думати й поводитись, як особистість.  Я повернувся до своєї халупи й випив…

Випиваючи вдома я був-подумав про самогубство, та раптом відчув дивну любов до свого тіла, свого життя. Якими б жахливими вони не були, все ж вони належали мені. Я поглянув у дзеркало й посміхнувся: якщо вже ти підеш, то можна чом би не прихопити вісім-десять, а то й двадцять чоловік з собою…

Це був суботній вечір грудня. Я сидів у кімнаті й випив дещо більше, ніж зазвичай, запалюючи цигарку за цигаркою й думаючи про дівчат, про місто, роботу й майбутнє. Мені мало що подобалося з того, що я бачив у майбутньому. Я не був мізантропом чи жінконенависником, мені просто подобалося бути самому. Мені подобалося сидіти на самоті в маленькій кімнатці, курити й пити. Я сам собі завжди бв найкращою компанією.

Раптом я почув радіо в сусідній кімнаті. Сусід увімкнув його занадто голосно. Передавали якусь паскудну пісеньку про любов.

«Агов, друже!» крикнув я, «прикрути трохи звук!»

Ніхто не відповів.

Я підійшов до стіни й погрюкав кулаком.

«Я СКАЗАВ, ВИМКНИ НАХРІН СВОЄ СРАНЕ РАДІО!»

Жодної реакції.

Я вийшов з кімнати й підійшов до його дверей. Я був у самих лише шортах. Я вдарив двері з ноги. Вони рочинилися. На ліжку лежало двоє, старий гладкий мужик і такаж гидка баба. Вони трахались. На столі палахкотіла маленька свічечка. Старий був зверху. Він зупинився і повернув до мене голову. Вона визирнула з-під нього. Кімната мала доволі непоганий вигляд, там були штори і маленький коврик.

«Ой, вибачте…»

Я зачинив їхні двері й повернувся до себе. Я почувався жахливо. Бідняки мали право трахатися так, як вони уявляли собі у своїх мріях. Секс, випивка і, можливо іноді, любов були усім, що вони мали.

Я сів на ліжко й налив собі склянку вина. Я залишив двері відчиненими. До кімнати заглянуло місячне сяйво, принісши з собою звуки міста: музичні автомати, машини, лайка, гавкіт собак, радіо… Ми всі були там. Ми всі разом варилися в одному великому казані лайна. І не було жодного виходу. Нас усіх рано чи пізно змиють в каналізацію.

Повз мої двері пробігало кошеня, воно зупинилося біля входу й заглянуло всередину. Місяць підсвічував його очі, вони були яскравими й палахкотіли багряним, ніби полум’я, світлом. Просто неймовірні очі.

«Ходи сюди, кицю…» я простягнув руку, ніби пропонуючи йому щось. «Киць, киць…»

Кіт продовжив свій шлях далі.

Я почув, як у сусідній кімнаті вимкнули радіо.

Я допив вино й вийшов надвір. Я все ще був у самих шортах. Я підтягнув їх і сховав руки в кишені. Я зупинився біля сусідніх дверей. Вибиваючи двері, я зламав їм замок. Знадвору було видно світло від свічки. Вони просто підперли вері чимось, вочевидь стільцем.

Я тихенько постукав.

Ніхто не відповів.

Я постукав ще раз.

Почулися якісь звуки. Двері відчинили.

На порозі стояв гладкий старий. Його обличчя було помережане глибокими зморшками печалі. На ньому чітко виділялись брови, вуса й сумні очі.