Сендвіч із шинкою

Ми сиділи мовчки. Я відчував  як Бекер думав про те, як він їже кудись сам, про те, як воно бути морпіхом, про письменництво, про злягання. З нього вийде хороший письменник. Його просто розпирало від ентузіазму. Йому подобалось багато речей: сокіл в польоті, клятий океан, повний місяць, Бальзак, мости, театральні постанови, Пулітцерівська премія, фортепіано, клята Біблія.

У барі було маленьке радіо. Саме грала популярна пісенька. Раптом ефір перервали на середині. Диктор оголосив, «Увага, термінове оголошення. Японці атакували Перл Харбор. Повторюю: Японці атакували Перл Харбор. Всі військовослужбовці повинні негайно з’явитися на своїх базах!»

Ми поглянули одне на одного, не зовсім розуміючи, що ми щойно почули.

«Що ж,» сказав Бекер тихо, «мені пора.»

«Допий пиво,» сказав я йому.

Бекер зробив ковток.

«Господи, уявляєш, якийсь сучий виродок наставляє на мене кулемет і  тисне на гачок?»

«Може й таке статися.»

«Хенку…»

«Що?»

«Поїдеш зі мною на базу?»

«Я не можу.»

Бармен, мужик десь 45, з пузом як кавун і каламутним поглядом, підійшов до нас. Він поглянув на Бекера. «Що, хлопче, схоже, що тебе викликають на базу?»

Це вивело мене з себе. «Послухай, пузаню, дай йому спокійно допити пиво.»

«Звісно, звісно… Хочеш ще одне за рахунок закладу, вояче?  Як на рахунок чарки хорошого віскі?»

«Ні,» відповів Бекер, «дякую.»

«Давай,» сказав я Бекеру, «випий трохи. Він вважає, що ти загинеш, захищаючи його бар.»

«Що ж, добре,» сказав Бекер, «тоді я вип’ю.»

Бармен поглянув на Бекера.

«У тебе нахабний товариш…»

«Просто налийте йому випити,» кинув я.

Інші клієнти збуджено обговорювали Перл Харбор. До цього ніхто ні з ким не розмовляв. А зараз їх мобілізували. Плем’я було в небезпеці.

Бекер отримав свій напій. Це був подвійний віскі. Він перехилив його.

«Я тобі ніколи не казав,» мовив він, «але я сирота.»

«Побий мене грім,» відповів я.

«Може тоді хоча б проведеш мене на автобус?»

«Атож.»

Ми встали й пішли до дверей.

Бармен стояв, витираючи руки об фартух. Він зім’яв його і енергійно почав терти.

«Щасти тобі, вояче!» гукнув він.

Бекер вийшов. Я зупинився біля виходу й поглянув на бармена.

«Перша світова, так?»

«Так, так…» радо відповів він.

Я наздогнав Бекера. Ми побігли до автобуса. Службовці в уніформах саме відправлялися. В повітрі навколо відчувалося збудження. Повз нас пробіг моряк.

«ВБ’Ю СОБІ ЯПОНЦЯ!» крикнув він.

Бекер став у чергу за квитком. Там стояв один військовий з дівчиною. Вона говорила, плакала, пригорталася до нього, цілувала його. А в бідолашного Бекера був тільки я. Я стояв збоку чекаючи. Це було довге очікування. Моряк, що перед цим кричав, підійшов до мене. «Агов, друже, ти що не хочеш нам допомогти? Чому ти тут стоїш? Чому ти не вступиш у війська?»

Він нього тягнуло віскі. У нього на обличчі були веснянки і великий ніс.

«Поспіши, бо пропустиш свій автобус,» сказав я йому.

Він пішов до свого автобусу.

«Нахуй сраних японців!»  крикнув він.

Бекер нарешті отримав свій квиток. Я провів його до автобуса. Він став у іншу чергу.

«Якісь поради?» запитав він.

«Ні.»

Черга рухалася повільно. Дівчина ридала й щось швидко й тихо казала своєму солдату.

Бекер вже наблизився до дверей. Я стукнув його по плечу. «Ти найращий з усіх, кого я знав.»

«Дякую, Хенку…»

«Бувай…»

Я пішов звідти. Раптово вулиці заполонив хаос. Всі кудись мчали, проскакували на червоне світло, кричали одне на одного. Я вийшов на Головну вулицю. Америка вступила у війну. Я заглянув до гаманця: у мене залишився долар. Підрахував дріб’язок: 67 центів.

Я попрямував головною вулицею. Сьогодні у дівчат з барів буде небагато заробітку. Я все йшов далі. Потім заглянув до залу автоматів. Там також було пусто. Був тільки власник, що стояв за стійкою. Там стояла темрява і сморід сечі.

Я пройшов уздовж темного проходу, повз зламані автомати.  Хоча це місце й називалося «Ігри по пенні», більшість із них кошутвали по 5, а то й по 10 центів. Я став біля автомату з боксом, мого улюбленого. Це була скялна коробка, всередині котрої стояло два металеві боксери з кнопками на бідборіддях. Потрібно було триматися за ручку й натискати на гачок і твій боєць бив. Ними можна було керувати вперед назад і по боках. Якшо поцілити у кнопку на підборідді іншого бійця, той падав у нокаут. Колись у дитинстві, коли Макс Шмелінг нокаутував Джо Луїса, я вибіг на вулицю, горлаючи «Агов хлопці, Макс Шмелінг побив Джо Луїса!», та мені ніхто не відповів, ніхто нічого не сказав, вони просто пішли геть.

Для гри потрібно було двоє, а мені не хотілося грати з валсником-дегенератом. Я помітив хлопчика-мексиканця демь восьми-дев’яти років. Він підійшов до мене. Милий, маленький мексиканський хлопчик.

«Агов, друже!»

«Так, містере?»

«Хочеш зіграти?»

«Безкоштовно?»

«Звісно. Я заплачу. Обирай бійця.»

Він обійшов автомат, розглядаючи фігурки через скло. Він виглядав дуже серйозним. Потім він сказав, «ОК, я обираю хлопця в червоних трусах. Він виглядає краще.»

«Що ж, добре.»

Хлопець зайняв свою позицію і поглянув на мене через скло. Спершу він оглянув свого бійця, а потім кинув погляд на мене.