Сендвіч із шинкою

Уздовж схилу гори тягнулися довгі дерев’яні сходи, що вели до самої  вулиці. Доволі романтично. Я все йшов і йшов, доки не натрапив на винний магазин. Я захотів купити випивки. Я взяв дві пляшки вина, а так, як був ще й голодний, то придбав велику пачку картопляних чіпсів.

Повернувшись додому я роздягнувся, сів на ліжко, сперся на стінку, запалив цигарку й налив склянку вина. Було добре. Там було дуже затишно. З решти кімнат до мене не доходило жодного звуку. Захотілося сцяти, тож я одягнув шорти, зайшов за свою хибарку й зробив діло. Звідти я бачив вогні міста. Лос-Анджелес це чудове місце, там  багато бідняків, тож між ними легко загубитися. Я повернувся до кімнати й сів на ліжко. Допоки є сигарети й випивка, можна якось зводити кінці з кінцями. Я допив першу склянку й налив іще.

Може, я й зможу якось викрутитись. На восьмигодинний робочий день можна було й не сподіватись, так як всі, хто міг, уже зайняли всі місця. Була ще війна, всі навколо тільки й говорили, що про війну в Європі. Та мене не цікавила історія світу, тільки моя власна. Яке ж лайно. Батьки контролюють тебе поки ти ростеш, руйнують тебе. А потім, коли ти вже готовий стати на ноги, хтось інший хоче нап’ялити на тебе уніформу для того, аби тобі відстрелили десь дупу.

Вино було просто чудовим. У мене лишалася ще одна пляшка.

Війна. До того ж я був незайманим. Чи можна уявити, щоб тобі нахрін відстрелили дупу ще до того, як ти пізнав жінку? Чи отримав автомобіль? Що мені було захищати? Когось іще. Когось, кому срати на мене хотілося з високої гори. Війни так і не припинилися, не зважаючи на мільйони смертей.

Я міг щось робити. Я міг би вигравати змагання з випивки, міг би грати на гроші. Може вчинив би кілька пограбувань. Мені ж багато не потрібно, аби вистачало на життя.

Я прикінчив першу пляшку й почав другу.

На середині другої пляшки я закінчив і ліг. Моя перша ніч на новому місці. Все просто чудово. Я заснув.

Я покинувся від звуку ключа у замку. Двері розчинилися. Я сів на ліжку. До кімнати зайшов якийсь мужик.

«ВАЛИ ЗВІДСИ НАХУЙ!» крикнув я.

Він відразу ж здимів. Я чув, як він біжить.

Я устав і зачинив двері.

Так багато хто робив. Орендували кімнату, потім припиняли платити, але ключ не віддавали, а потім приходили туди переночувати, якщо було вільно, чи вкрасти щось, якщо нікого не було вдома. Що ж, принаймні цей не повернеться. Він знав, що якщо вчинить навпаки, то зробить собі ж гірше.

Я знову сів на ліжко й налив собі випити.

Я дещо нервував. Я подумав купити ножа.

Я допив скянку, налив іще одну й знову ліг.

57

Одного дня після заняття з англійської місіс Кертс попросила мене залишитись.

У неї були неймовірні ноги і вона дещо шепелявила, а саме ці ноги й шепелявість заводили мене. Їй було десь 32, вона мала стиль і культуру, але, як і решта, вона була сраною лібералкою, що не додавало їй оригінальності чи опозиційності, а робило лиш іще однією прихильницею Френкі Рузвельта. Насправді мені подобався Френкі, особливо через його програму для бідних під час Депресії. У нього також був стиль, не думаю, що йому було хоч якесь діло до бідних, та він був гарним актором, мав чудовий голос і хтось писав йому прекрасні промови. Але ми були потрібні йому для війни. Це б внесло його до підручників з історії. Військові президенти мали більше влади й на них витрачали більше сторінок. Місіс Кертіс була вилитим Френкі, правда з кращими ногами. У бідолашного Френкі не було ніг, та він мав неймовірний мозок. У якійсь іншій країні з нього вийшов би хороший диктатор. 

Коли останній студент вийшов з аудиторії, я підійшов до столу місіс Кертіс. Вона посміхнулася мені. Я вже давно витріщався на її ноги і вона це знала. Вона знала, чого я хотів, та їй не було чого мене вчити. Наскільки я пам’ятаю, вона сказала тільки одну річ. Очевидно, це була не її думка. Та вона мені сподобалась:

«Не можна переоцінити дурість натовпу.»

«Містере Чінаскі,» вона поглянула на мене, «у нас є деякі студенти, котрі думають, що розумніші за інших.»

«Так?»

«Містер Фелтон є нашим найрозумнішим студентом.»

«ОК.»

«Що вас турбує?»

«Що?»

«Ну, є ж щось… що турбує вас.»

«Можливо.»

«Це ж ваш останній семестр, чи не так?»

«А ви звідки знаєте?»

Я кинув прощальний погляд на ці ноги. Я давно вже вирішив, що кампус був просто місцем для втечі. Були навіть такі, що лишалися там назавжди. Коледж огортав тебе якоюсь м’якістю. Там ніколи не казали, що чекає на тебе в реальному світі. Вони напихали тебе теорією й жодним словом не обмовляли про те, наскільки твердими бувають тротуари. Освіта в коледжі могла знівечити особистіть на все життя. Книги розм’якшували тебе. Коли ти відкладав їх убік і дійсно йшов звідти, варто було знати те, чого вони ніколи не казали. Я вирішив піти після того семестру, завсинути зі Смердючкою і компанією, можливо познайомитись із кимось, у кого б вистачило духу пограбувати винний магазин, або, ще краще, банк.

«Я знала, що ви збираєтесь закінчити,» сказала вона м’яко.

«’Почати’ більш підходяще слово.»

«Скоро буде війна. Ви читали ‘Моряка із Бремена’?[31] »