Сендвіч із шинкою

«Ці всі приколи з ‘Нью-Йоркера’ не діють на мене.»

«Для того, аби зрозуміти, що відбувається сьогодні, треба читати подібні речі.»

«Я так не думаю.»

«Ви ж просто бунтуєте проти всього. Як ви збираєтесь виживати?»

«Не знаю. Я просто вже дійсно стомився.»

Місіс Кертіс на довго затримала погля на столі. Потім знову поглянула на мене.

«Як не сьогодні, то завтра ми також втягнемось у війну. Ви підете?»

«Мені байдуже. Може й так, а може й ні.»

«З вас би вийшов хороший моряк.»

Я посміхнувся, подумавши про те, як добре було б стати моряком, потім відразу ж відкинув цю ідею.

«Ящо залишитесь іще на семестр,» сказала вона, «отримаєете усе, що забажаєте.»

Вона поглянула на мене і я відразу ж зрозумів, що вона мала на увазі, а вона знала, що я це розумію.

«Ні,» відповів я, «я йду.»

Я пішов до дверей. Біля виходу я зупинився, розвернувся і злегка кивнув на прощання. Вийшовши надвір, я пішов уздовж алеї. Усюди, так принаймні здавалося, були хлопці з дівчатами в парах. Місіс Кертіс сиділа в класі сама, поки я віддалявся. А яким же ж тріумфом це могло стати. Цілувати ці шепеляві губи, змушувати ці ноги розсовуватись у той час, як Гітлер пожирає Європу і вже позиркує на Лондон.

Через деякий час я підійшов до спортзалу. Я збирався забрати речі з шафки. Годі з мене вправ. Всі завжди говорили про чудовий, чистий запах свіжого поту. Вони шукали цьому виправдання. Вони ніколи не говорили про чудовий, чистий запах свіжого гівна. Ніщо не могло зрівнятися з хорошим пивний лайном – маю на увазі після того, як ввечері до цього вип’єш двадцять-двадцять п’ять пив. Аромати того гівна розходилися навкруги й ширяли в повітрі ще добрі півтори години. Це нагадувало меніпро те, що я ще жививй.

Я підійшов до шафки, відчинив її й викинув свій спортивний костюм і взуття у смітник. Туди ж дві порожні пляшки з-під вина. Щасти тому, хто буде власником цієї шафки після мене. Можливо, він стане мером Бойсе, Айдахо. Я також викинув і свій замок. Мені ніколи не подобалась комбінація на ньому: 1, 2, 1, 1, 2. Не дуже розумно. Адреса будинку моїх батьків була 2122. Все навколо було мінімалістичним. У ROTC я чув лише 1,2, 3, 4; 1,2, 3, 4. Можливо колись я й дійду до 5.

Я вийшов із залу й кинув погляд на поле. Там саме грали у футбол. Я обійшов майданчик.

Раптом я почув глос Лисого: «Агов, Хенку!»

Я повернувся і побачив його на трибунах разом із монті Болардом. У Болардові не було нічого такого. Найкращою його рисою було те, що він ніколи не говорив, аж поки йому не задавали питання. Я ніколи нічого у нього не питав. Він просто дивився на життя з-під свого брудного жовтявого волосся і мріяв стати біологом.

Я помахав їм і продовжив свій шлях.

«Підійди-но сюди, Хенку!» гукнув Лисий. «Це важливо.»

Я підійшов. «Ну що там?»

«Сядь сюди й поглянь лишень на отого здорованя в спортивному костюмі.»

Я сів. На майданчику був тільки один хлопець в костюмі. На ньому було взуття з шипами. Він був низьким, зате широким, дуже широким. У нього були неймовірні біцепси, плечі, товста шия й важкі короткі ноги. Він мав чорне волосся; обличчя бул майже плоским; маленький рот, майже непомітний ніс і очі, котрі мали бути десь там.

«О, та я ж чув десь про цього хлопця,» сказав я.

«Тільки глянь на нього,» мовив Лисий.

У кожній команді було по четверо чоловік. М’яч був у грі. Квотербек віддав пас. Кінг-Конг молодший був у захисті. Він грав на підсутпах до своїх воріт. Один з хлопців із атакуючої команди забіг углиб, інший – на коротку дистанцію. Центр закрили. Кінг-Конг молодший нахилився й збив хлопця, що саме робив коротке забігання. Він врізався у нього, зарившиь плечем у його плече й живіт і поклав на лопатки. Потім він розвернувся й побіг назад. Пас на того, що забігав глибоко, закінчився тач-дауном.

«Бачиш?» сказав Лисий.

«Кінг-Конг…»

«Він взагалі не грає у футбол. Він просто валить з усієї сили атаку за атакою.»

«Але ж не можна валити гравця, поки той не отримав пас,» сказав я. «Це проти правил.»

«А хто це йому скаже?» запитав Лисисй.

«Хочеш сказати це йому?» запитав я у Лисого.

«Ні,» відповів він.

Кінг-Конгова команда ввела м’яч у гру. Тепер він уже міг блокувати за правилами. Він підійшов і поклав найменшого на полі. Він просто-таки перекинув хлопця, що той аж склався. Малий ще довго підіймався.

«Той Кінг-Конг просто ненормальний,» сказав я. «І як він тільки здав вступний іспит?»

«Тут його нема.»

Команда Кінг-Конга вишикувалась. В іншій команді найкращим гравцем був Джо Стейпен. Він хотів статти психологом. Він був вискоий, шість футів і два дюйми, худий і йому не бракувало духу. Джо Стейпен та Кінг-Конг кинулись одне на одного. Стейпен тримався молодцем. Він не впав. В наступній атаці вони знову стикнулися. Цього разу Джо відскочив після удару і впав на землю.

«Чорт,» сказав Лисий, «Джо здається.»

Наступного разу Конг ударив Джо ще сильніше, розвернувши його й протягнувши за собою ще 5 чи 6 ярдів, зарившись плечем йому в спину.

«Це дійсно огидно! Той чувак же просто сраний садист!» вигукнув я.

«Він садист?» запитав Лисисй у Боларда.

«Так, він клятий садист,» відповів той.