Сендвіч із шинкою

Він не замовкав усю дорогу додому.

«А ти знаєш, що на Південних морях місцеві мешканці живуть у  хатинах з трави? Коли вони прокидаються зранку, їжа просто падає з дерев їм під ноги. Вони просто підіймають її й їдять, всілякі там кокоси й ананаси. А ще вони думають, що білі люди – то боги! А ще вони ловлять рибу й смажать диких свиней, а їхні жінки носять спідниці з трави й чешуть чоловіків за вухами. «Голден Стейт Крімері», поцілуй мене у дупу!»

Та батькова мрія так і не здійснилася. Чоловіка, що збив мене знайшли і посадили у в’язницю. У нього була дружина і троє дітей і не було роботи. Він був бідним  п’яницею. Він просидів деякий час у тюрмі, проте батько від нього так нічого й не добився. Як він казав, «Від нього толку, як від козла молока, хай йому грець!»

15

Батько завжди ганяв сусідських дітлахів від нашого будинку. Мені не дозволяли з ними гратися, проте я все-одно виходив на вулицю й спостерігав за їхніми іграми.

«Агов, Гайні!» кричали вони, «Чому ти не їдеш назад до Німеччини?»

Я ніяк не міг з ними потоваришувати…

В сусідній від Чака будинок в’їхав новий рудоголовий хлопець. Він ходив до спеціальної школи. Одного дня  я сидів на бордюрі, коли він вийшов із будинку. Він сів біля мене. «Привіт, мене звуть Ред.»

«Я Генрі.»

Ми сиділи й дивилися як хлопці грають у футбол. Я поглянув на Реда.

«А чому у тебе на лівій руці рукавичка?» запитав я.

«У мене тільки одна рука,» відповів він.

«А виглядає ніби справжня.»

«Вона не справжня. Це протез. Спробуй.»

«Що?»

«Доторкнись до неї. Вона не справжня.»

Я торкнувся. Це була тверда, ніби кам’яна, рука.

«Як так сталося?»

«Я таким народився. Рука несправжня аж до самого ліктя. Вона кріпиться на ремінці. На лікті у мене є маленькі пальчики з нігтями, але вони не рухаються.»

«У тебе є друзі?» запитав я.

«Ні.»

«І у мене нема.»

«Ті хлопці не грають з тобою?»

«Ні.»

«У мене є м’яч.»

«Можеш його ловити?»

«Атож,» відповів Ред.

«Винось.»

«ОК…»

Ред зайшов до гаража й повернувся з м’ячем. Він дав його мені. Потім відійшов назад до свого подвір’я.

«Давай, кидай…»

Я кинув. Він виставив здорову руку, потім штучну і спіймав м’яча. Протез злегка скрипнув, коли він ловив.

«Непогано,» сказав я. «Давай пасуй мені!»

Він замахнувся й кинув; м’яч помчав, ніби куля і я спромігся затримати його лише животом.

«Ти занадто близько стоїш,» крикнув я йому. «Відійди трохи далі.»

Нарешті, подумалось мені, хоч якось потренуюсь кидати й ловити. Я почувався добре.

Я зобразив квотербека. Я відсутпив, удаючи ніби прикриваю м’яч і виконав кручений кидок. М’яч упав недалеко. Ред підбіг до нього, стрибнув, схопив його і перекотився три чи чотири рази.

«Чудово, Реде. Де ти так навчився?»

«Цього мене навчив тато. Ми багато тренуємось.»

Потім Ред відійшов і виконав високу подачу. М’яч летів у мене над головою, поки я відбігав, щоб упіймати його. Між Редовим і Чаковим подвір’ям була жива огорожа, в яку я впав, наздоганяючи м’яч. Він вдарився об верх огорожі й перескочив її. Я пішов у Чакове подвір’я, щоб дістати його. Чак кинув мені м’яча. «Ти знайшов собі дружка-виродка, еге ж, Гайні?»  

Кілька днів потому ми з Редом грали м’ячем у нього перед будинком. Чака та його посіпак не було поряд. Ми з Редом грали все краще й краще. Практика робила своє діло. Все, що потрібно хлопцеві – це шанс. А хтось завжди контролював, кому давати шанс, а кому – ні.

Я спіймав подачу на плече, розвернувся і віддав назад Редові, котрий високо підстрибнув і спіймав м’яч. Можливо, колись ми гратимемо за U.S.C.[5]  Потім я помітив п’ятьох хлопців, що йшли тротуаром у нашому напрямку. Вони були не з моєї школи. Вони були нашими однолітками і виглядали небезпечно. Ми з Редом продовжували кидати м’яча, а вони стояли й спостерігали за нами.

Один з них ступив на газон. Він був найбільшим з-поміж них.

«Кинь мені м’яч,» сказав він Реду.

«Для чого?»

«Хочу перевірити чи зможу його упіймати.»

«Мені байдуже можеш ти його упіймати чи ні.»

«Кинь мені м’яча!»

«У нього тільки одна рука,» сказав я. «Не чіпляйся до нього.»

«Не лізь не у свої справи, мавпо!» Він повернувся до Реда. «Кинь мені м’яча.»

«Іди до дідька!» відказав Ред.

«Заберіть у них м’яч!» скомандував здоровань решті. Вони побігли на нас. Ред розвернувся й закинув м’яч на дах свого будинку. Дах був похилий, тому м’яч покотився назад, проте зачепився за ринву. Хлопці накинулись на нас. П’ятеро проти двох, подумав я, у нас нема шансів. Я отримав удар у скроню, замахнувся у відповідь і промазав. Хтось дав мені копняка. Це було дуже боляче, спина аж запекла. Раптом я почув дивний звук, схожий на постріл із рушниці, а потім один з хлопців упав, тримаючись за лоб.

«Чорт,» крикнув він, «мені череп розтрощили!»