Сендвіч із шинкою

Місіс Вестфол встала з-за столу. Вона підійшла до проходу між рядами й сіл на край парти якраз напроти мене. В неї були гарні довгі ноги, обтягнуті шовковими панчохами. Вона посміхнулася, простягнула руку й торкнулася мого зап’ястя.

«Ти не отримуєш достатньо любові від батьків, чи не так?»

«Мені це не потрібно,» відповів я.

«Генрі, усім потрібна любов.»

«Мені нічого не треба.»

«Бідолашний хлопчик.»

Вона підвелася, підійшла до моєї парти й обійняла мою голову. Вона нахилилася й притиснула мене до грудей. Я обійняв її за ноги.

«Генрі, не треба опиратися всім! Ми хочемо допомогти тобі.»

Я дужче обхопив її ноги. «Добре,» мовив я, «давай трахатись!»

Місіс Вестфол відштовхнула мене й закам’яніла.

«Що ти сказав?»

«Я сказав, ‘давай трахатись!’»

Вона прикипіла до мене поглядом. Потім мовила, «Генрі, я ніколи й нікому не розповім по те, що ти щойно сказав, ні директору, ні твоїм батькам. Проте я більше не хочу ніколи чути від тебе подібних слів, тобі зрозуміло?»

«Зрозуміло.»

«Добре. Можеш іти додому.»

Я підвівся й пішов до дверей. Коли я відчинив їх, місіс Вестфол сказала, «До побачення, Генрі.»

«До побачення, місіс Вестфол.»

Я йшов вулицею й обмірковував те, що сталося. Мені здавалось, що вона хотіла трахатись, просто боялася, що я ще занадто молодий для неї і мої батьки, чи навіть директор школи можуть про це дізнатися. Мені дуже сподобалось бути з нею на самоті. Всі ці речі щодо траху були просто чудовими. Вони давали людям додаткову поживу для думок.

Мій шлях додому пересікав великий бульвар. Я ступив на перехід. Раптово звідкись  з права вилетіла машина. Вона не зупинялась. Її жаливо носило. Я спробував якось ухилитися, та вона наздогнала мене. Я бачив фари, колеса, бампер. Машина вдарила мене і я поринув у темряву…

14

У лікарні мені приклали до колін ватні тампони, вимочені в чомусь. Сильно пекло. Лікті також пекли.

Лікар з медсестрою нахилилися до мене. Я лежав у ліжку, крізь вікно світило сонце. Лікар посміхнувся. Сестра випрямилась і також усміхнулася. Там було добре.

«Як тебе звуть?» запитав лікар.

«Генрі.»

«Генрі. А прізвище?»

«Чінаскі.»

«Поляк, так?»

«Німець.»

«Чому ж ніхто не хоче бути поляком?»

«Я народився в Німеччині.»

«Де ти живеш?» запитала сестра.

«З батьками.»

«Справді?» спитав лікар. «А де це?»

«Що з моїми ліктями й колінами?»

«Тебе збила машина. На щастя, не зачепило колесами. Свідки кажуть, водій був п’яний. Він утік з місця події. Проте його номер запам’ятали. Його знайдуть.»

«У вас симпатична сестра…» сказав я.

«Дякую,» відказала вона.

«Хочеш піти з нею на побачення?» запитав лікар.

«А як це?»

«Хочеш кудись із нею сходити?» перепитав лікар.

«Не знаю, чи мені можна це робити. Я ще занадто молодий.»

«Робити що?»

«Ви знаєте.»

«Що ж,» посміхнулася сестра, «приходь після того, як загояться твої коліна і побачимо, що вийде.»

«Перепрошую,» сказав лікар, «проте мушу оглянути ще одного пацієнта.» Він вийшов з кімнати.

«Що ж,» мовила сестра, «на якій вулиці ти живеш?»

«Вірджинія Роуд.»

«А який номер будинку, сонечко.»

Я сказав їй номер. Вона запитала чи був у нас телефон. Я відповів, що не знаю номера.

«Я хочу залишитись тут,» сказав я.

«Що? Ти не хочеш додому до батьків?»

«Ні. Можна залишитись тут?»

«Милий, так не можна. Ці ліжка потрібні іншим хворим і пораненим.»

Вона посміхнулася й вийшла з кімнати.

Коли з’явився батько, він швидко зайшов до кімнати і, не сказавши й слова, витягнув мене з ліжка. Він виніс мене з кімнати в коридор.

«Ах ти ж малий засранець! Хіба я не казав тобі дивитися в ОБИДВА боки перед тим, як переходити вулицю?»

Він вийшов зі мною у коридор. Ми проминули сестру.

«Бувай, Генрі,» сказала вона.

«До побачення.»

Ми зайшли у ліфт, в якому був стариган у візку. За ним стояла медсестра. Ліфт почав спускатися.

«Я думав, що помру,» сказав старий. «Я не хочу вмирати. Я боюся смерті…»

«Ти й так уже багато прожив, старий пердун!» пробурчав батько.

Старий здивовано глипнув на нього. Ліфт спинився. Двері не відчинялися. Я побачив ліфтера. Він сидів на маленькому стільчику. Це був карлик у яскраво-червоній уніформі й червоному кашкеті.

Карлик поглянув на батька. «Пане,» сказав він, «ви нестерпний дурень!»

«А ти, коротуне,» відповів батько, «відчиняй ці срані двері, а то гірше буде.»

Двері відчинилися. Ми вийшли з лікарні. Батько ніс мене через стоянку. На мені все ще був лікарняний халат. Батько ніс мій одяг у іншій руці. Вітер припідняв край халату і я побачив свої обдерті коліна, вони були вкриті йодом, бинтів не було. Батько мало не біг по стоянці.

«Коли того сучого сина спіймають,» сказав він, «я його засуджу! Я з нього витягну все до останньої копійки! Він забезпечуватиме мене до кінця життя! Мене вже нудить від тієї клятої вантажівки! «Голден Стейт Крімері»!Поцілуйте мене в дупу! Ми переїдемо на Південні моря. Ми їстимемо кокоси й ананаси!»

Батько дійшов до машини й посадив мене на переднє сидіння. Потім він сів за кермо. Завів двигун.

«Ненавиджу п’яниць! Мій батько був п’яницею. Мої брати п’яниці. П’яниці слабаки. Вони боягузи. А ті що тікають з місця події взагалі мають сісти за ґрати навіки!»