Сапфірова книга

— Окей, не буду тебе інтригувати, — зауважив Ксемеріус. — Леслі й Рафаель добре провели час сьогодні після обіду — на відміну від тебе, як я бачу. Ну менше з тим, цим двом вдалося абсолютно точно встановити координати. У тебе є три спроби, щоб вгадати, де це місце.

— Тут, у Лондоні? — запитала я.

— Бінґо! — скрикнув Ксемеріус.

— Що? — запитав містер Джордж.

— Нічого, — сказала я. — Вибачте, будь ласка, містере Джордж.

Містер Джордж зітхнув.

— Я сподіваюся, твоя розмова з графом Сен-Жерменом пройшла гладесенько-рівнесенько.

— Атож, — сказала я гірко. — Вона виявилася вельми корисною всіма сторонами.

— Ку-ку! Я теж тут, — нагадав про себе Ксемеріус, і я відчула його вологу імлу, коли він, як мавпочка, обернувся навколо моєї шиї. — І в мене справді, справді цікаві новини. Отже: криївка, яку ми шукаємо, міститься в Лондоні. І навіть ще краще: вона міститься в Мейфері[83]. А точніше, на Бурдонській площі. І ще точніше: Бурдонська площа, 81! Ну, що ти скажеш?!

У мене вдома? Координати вказували на якесь місце в нашому домі? Що, чорт забирай, міг заховати там мій дідусь? Може, ще одну книгу?　

З нотатками, які нарешті зможуть нам допомогти?　

— Дівчинка-золотистий-ретривер і француз чудово попрацювали, — сказав Ксемеріус. — Зізнаюся, у всяких там координатах я ні бельмеса. Але зараз — зараз! — я вступаю в гру. Адже тільки єдиний, чудовий і дуже-дуже розумний Ксемеріус може просунути голову в будь-яку стіну і побачити, що за нею ховається. Сьогодні вночі ми з тобою підемо шукати скарб!　

— Ти б хотіла про це поговорити? — запитав містер Джордж.　

Я похитала головою.　

— Ні, це можна зробити і завтра, — промовила я, причому як містеру Джорджу, так і Ксемеріусу.　

Сьогодні вночі я просто лежатиму і плакатиму за своїм розбитим серцем. Я збиралася купатися в жалощах до самої себе і кучерявих метафорах. І, може, я увімкну Bon Jovi «Алілуя». Кожному потрібна власна музика для таких випадків.

ЕПІЛОГ

_{Лондон, 29 вересня 1782 року.}

Він приземлився спиною об стіну, поклав руку на руків’я шпаги й озирнувся. Господарський двір був порожній, як лорд Аластер і обіцяв. Між стінами були напнуті мотузки для білизни, і простирадла, що висіли на них, легенько колихалися на вітрі.　

Пол глянув угору — у вікнах відбивалося пообіднє сонце. На одному підвіконні лежала кішка й іронічно спостерігала за ним, її лапа мляво гойдалася, звисаючи вниз. Вона нагадала йому Люсі.　

Він прибрав руку зі шпаги й розправив мережива на манжетах. Усе це рококо-вбрання було для нього на один копил: дурні штани до колін, кумедні куртки з довгими, непрактичними фалдами, всюди гаптування і мережива — жах та й годі! Він хотів одягти костюм і перуку, які вони спеціально замовили для візитів у 1745 рік, але Люсі та леді Тілні наполягли на тому, що треба пошити новий комплект. Вони стверджували, що всі витріщатимуться на нього, якщо він у 1782 році з’явиться в одязі з 1745 року, та ще й відкидали його аргументи, що все це нісенітниця, бо він, мовляв, на якусь хвилю заскочить до якогось закамарка та й годі, аби зустрітися з лордом Аластером та обмінятися документами. Він засунув руку між камзолом і сорочкою, де в коричневому конверті лежали складені копії.　

— Дуже добре, ви пунктуальні.　

Холодний голос змусив його рвучко обернутися. З тіні арки вийшов лорд Аластер, як завжди, бездоганно вбраний, хоча вбрання було занадто строкатим, до того ж надмірно обчіпляне й обтикане прикрасами, що виблискували на сонці. Він справляв враження якоїсь вкраплини між звичайних простирадл. Здавалося, навіть ефес шпаги був зроблений зі щирого золота, він так щедро був оздоблений самоцвітами, що зброя мала безневинний і майже смішний вигляд.

Пол зиркнув у арку брами, де від вулиці до самої Темзи простягався газон. Він почув пирхання коней і тому припустив, що лорд Аластер прибув на своїй кареті.

— Ви один? — запитав лорд Аластер. Його тон був невимовно гордовитий, окрім того, він звучав так, ніби лорд мав хронічний нежить. Він підійшов ближче. — Як шкода! Я залюбки б зустрівся із вашою симпатичною рудоволосою супутницею. У неї такий… е-е-е… незвичний спосіб висловлювати свою думку.

— Вона була просто розчарована, що ви не використали переваг, які ми для вас створили, передавши інформацію востаннє. І вона не довіряє вам, не знаючи, що саме ви збираєтеся робити з сьогоднішньою інформацією.

— Ваша інформація була неповною!

— Вона була досить повною! Плани флорентійського Альянсу були недостатньо вивчені! За сорок років було скоєно п’ять невдалих нападів на графа, і в двох випадках винні особисто ви. Останній раз, одинадцять років тому, ви були так упевнені в успіху!

— Не турбуйтесь! Наступний напад буде успішним! — заявив лорд Аластер. — Мої предки і я досі робили помилку, борючись із так званим графом як з людиною. Ми намагалися його викрити, обмовити, знеславити його добре ім’я. Ми намагалися знову напутити заблудлі душі (вас, наприклад) на спасенну путь, не розуміючи, що ви давно втрачені через кров диявола у ваших жилах.