Сапфірова книга

— Ти вже чула, як він грає на скрипці? Якщо ні, то я це влаштую — ніщо так не завойовує жіноче серце, як музика, граф мрійливо втупився в стелю. — Цим скористався і Каза нова. Музикою та поезією.

Я вмирала. Я це відчувала. Там, де раніше було моє серце, розливався холод. Він просочувався у шлунок, ноги, стопи, руки, долоні й урешті-решт — у мою голову. Усі події минулих днів пропливли переді мною, як у кінотрейлері, під звучання «The winner takes it all»: від першого поцілунку в сповідальні до його освідчення в коханні допіру в підвалі. Усе було одні єю величезною маніпуляцією за винятком невеликих пауз, коли він, напевно, просто був самим собою, — довершеною маніпуляцією. І ця клята скрипка добила мене остаточно.

Хоча я згодом і намагалася згадати, але точно так і не знала, про що граф і я далі розмовляли, бо з моменту, коли мене охопив холод, я збайдужіла до всього. Добре, що граф здебільшого говорив сам. М’яким, приємні їм голосом він розповідав мені про своє дитинство в Тоскані, про ганьбу свого нешлюбного походження, про важкі пошуки справжнього батька і про те, як він ще юнаком зацікавився таємницями хронографа і пророцтв. Я справді намагалася слухати, хоча б тому, що знала, що все доведеться дослівно переказувати Леслі, але марно: мої думки кружляли тільки навколо власної дурості. Я мріяла залишитися на самоті, щоб нарешті дати волю сльозам.

— Графе? — похмурий секретар постукав і відчинив двері. — Прибула делегація архієпископа.

— О, дуже добре, — сказав граф, підвівся й підморгнув мені. — Політика! У ці часи її все ще визначає церква.

Я теж підвелась і зробила реверанс.

— Мене вельми потішила наша розмова, — мовив граф. — І я вже з нетерпінням чекаю нашої наступної зустрічі.

Я пробелькотала щось ствердне.

— Кланяйся, будь ласка, від мене Ґідеонові й скажи, що я шкодую, що не зміг його сьогодні прийняти. — Граф узяв ціпка й попрямував до дверей. — І якщо хочеш послухати моєї ради: розумна жінка вміє долати в собі ревнощі. Коли ж ні, ми, чоловіки, почуваємося занадто впевненими…

Я востаннє почула тихий смішок і залишилася на самоті. Проте недовго, бо за кілька хвилин повернувся непривітний секретар і сказав:

— Будь ласка, ходіть за мною.

Я знову сиділа на канапі, заплющивши очі та чекаючи, коли з’являться сльози, але вони чомусь не хотіли з’являтися. Та це, напевно, було на краще. Я рушила мовчки за секретарем униз сходами, де ми якийсь час просто стояли (я весь час думала, що зараз упаду й помру), поки секретар не кинув стурбований погляд на настінний годинник і сказав:

— Він запізнюється.

Цієї миті відчинилися двері й у коридорі з’явився Ґідеон. Моє серце забуло на мить, що воно лежить розбите на дні глибокої прірви, і кілька разів різко стрепенулось у грудях.

Тривога витіснила холод з мого тіла. Розхристане вбрання Ґідеона, його розпатлане вологе волосся, розпашілі щоки і майже гарячковий блиск у зелених очах ще можна було списати на леді Лавінію, але на рукаві був глибокий розріз, а мереживо на грудях і ліктях просякло кров’ю.

— Ви поранені, сер, — злякано скрикнув похмурий секретар, буквально вихопивши слова в мене з рота (окей, без «сер» і без «ви»). — Я викличу лікаря.

— Ні, — хитнув головою Ґідеон, і голос його звучав при цьому настільки самовпевнено, що мені захотілося вліпити йому ляпаса. — Це не моя кров. Принаймні не тільки моя. Ходімо, Ґвен, нам треба поквапитися. Мене трохи затримали.

Він схопив мене за руку й потягнув уперед, секретар поспішав за нами до кінця сходів, при цьому він кілька разів пробурмотів:

— Але, сер! Що трапилося? Чи не повинні ми графу…

Але Ґідеон кинув, що йому зараз нема коли, що він якнайшвидше повернеться до графа, аби розповісти про те, що сталося.

— Звідси ми підемо самі, — сказав він, коли ми опинилися біля сходів, де, діставши шпаги, стояли охоронці. — Кланяйтесь від мене графу! Qui nescit dissimulare nescit regnare.

Охоронці дали нам пройти, а секретар уклонився на прощання. Ґідеон узяв смолоскип із держака і потягнув мене далі.

— Ходімо, у нас максимум дві хвилини! — Він досі виглядав вельми жвавим. — Ти вже з’ясувала, що означає пароль?

— Ні, — сказала я і сама здивувалася, що моє водномить відживлене серце відмовляється повертатися в прірву. Воно трималося так, ніби все було гаразд, і надія, що все може ще добре скінчитися, майже вбила мене. — Але я з’ясувала дещо інше. Чия кров на твоєму одязі?

— Хто не вміє лицемірити, той не вміє панувати… — Ґідеон посвітив смолоскипом за останній ріг. — Людовік Одинадцятий.

— Як в око вліпив, — зауважила я.

— Чесно кажучи, я поняття не маю, як звали хлопця, кров якого захвиськала мені вбрання. Мадам Россіні, певно, лаятиметься.