Сапфірова книга

Пол роздратовано насупився. Він ніколи до ладу не розумів пишних промов лорда й інших членів флорентійського Альянсу.

— Ми намагалися вбити його як звичайну людину отрутою, вістрям шпаги й пістолетними кулями, — вів далі лорд Аластер. — Смішно! — У нього вихопився хрипкий сміх. — Що б ми не робили, він завжди на крок нас випереджав. Де б ми не з’явилися — він уже був там. Здавалося, він непереможний. У нього скрізь є впливові друзі та покровителі, котрі, як і він сам, тямлять у чорній магії. Члени його Ложі — це впливові люди нашого часу. Мені знадобилися десятки років, аби зрозуміти, що демона не вб’єш людськими методами. Але тепер я порозумнішав.

— Приємно чути, — мовив Пол і кинув швидкий погляд убік. В арці з’явилися двоє чоловіків, одягнені в чорне, які тримали в руках шпаги. Чорти їхній матері! Люсі мала слушність. Аластер і не думав виконувати свою обіцянку. — Ви принесли листи?

— Звичайно, — сказав лорд Аластер і дістав із камзола товсту пачку паперів, перев’язану червоним шнурком.

— До теперішнього часу, і не в останню чергу завдяки вам і вашій точній інформації, мені пощастило заслати до Вартового одного мого доброго друга. Він щодня повідомляє мені важливі новини. Ви знаєте, що граф наразі знову перебуває в місті? А-а-а, звісно, ви знаєте!

Він зважив пачку в руці й кинув її Полу, який спритно впіймав її однією рукою.

— Дякуємо. Ви, напевно, виготовили копії.

— Це було ні до чого, — зарозуміло кинув лорд. — А ви? Принесли мені необхідні папери?

Пол засунув пачку листів за камзол і підніс над головою коричневий конверт.

— П’ять сторінок генеалогічних списків роду де Віллерзів, починаючи з шістнадцятого століття — від Ланселота де Віллерза, першого мандрівника в часі, до Ґідеона де Віллерза, народженого в двадцятому столітті.

— А жіноча лінія? — запитав лорд Аластер, і зараз у його голосі забриніло певне збудження.

— Теж тут. Починаючи з Ілейн Берґлі до Ґвендолін Шеферд, — останнє ім’я штрикнуло Пола в серце.

Він кинув погляд на двох чоловіків. Ті досі стояли в арці, тримаючи руки на руків’ях шпаг, ніби чогось чекали. Зціпивши зуби, він мусив зізнатися самому собі, що знав, чого саме вони чекають.

— Дуже добре. Давайте сюди.

Пол вагався.

— Ви не виконали нашої умови, — сказав він, аби виграти час. Він показав на двох чоловіків. — Ви збиралися прийти сам.

Лорд Аластер простежив за його жестом байдужим поглядом.

— Джентльмен із моїм суспільним становищем ніколи не буває сам. Мої слуги всюди мене супроводжують, — він зробив ще крок уперед. — А зараз дайте мені документи! Про решту я подбаю.

— А якщо я передумав?

— Мене особисто анітрохи не обходить, чи отримаю я ці папери від вас живого чи висмикну з вашої мертвої руки, — кинув лорд, і його рука лягла на прикрашений ефес. — Або ж, інакше кажучи: чи вб’ю я вас до або після передавання документів, не має значення.

Пол схопився за свою шпагу.

— Ви заприсяглися!

— Атож! — вигукнув лорд Аластер і витягнув шпагу. — 3 дияволом не можна дотримуватися моралі! Документи сюди!

Пол зробив два кроки назад і теж добув шпагу.

— Хіба ви не говорили, що нас не вбити звичайною зброєю? — запитав він і глузливо підвів брову.

— Це ми зараз побачимо, — сказав лорд. — En garde[84], демоне!

Пол залюбки побалакав би ще, але виявилося, що лорд Аластер тільки й чекав на цю нагоду. Одним кроком він виявився поруч із Полом, твердо вирішивши випустити з нього дух.　

Як на те, це бажання разом із чудовим умінням фехтувати було жахливою комбінацією. Це Пол збагнув, коли менш ніж за дві хвилини змушений був притиснутися спиною до стіни. Він відбивав удари як міг, пірнав між простирадлами й намагався, своєю чергою, загнати лорда в куток. Та марно.　

Кішка, засичавши, зістрибнула з підвіконня та чкурнула в арку. За вікнами стояла тиша. Побила б їх морока! Чому він не послухався Люсі? Вона наполегливо просила зменшити часове вікно. Тоді він, можливо, зміг би протриматися до того моменту, коли розчинився б у повітрі перед очима лорда.　

Зброя Аластера блиснула на сонці. Його наступний удар був таким сильним, що Пол мало не впустив свою шпагу.　

— Зачекайте! — крикнув він, задихаючись дужче, ніж мав би. — Ви виграли! Я віддам вам папери!　

Лорд Аластер опустив шпагу.　

— Дуже розумно.　

Підкреслено важко дихаючи, Пол сперся на стіну й кинув лордові Аластеру коричневий конверт. Тієї ж миті він кинувся слідом, але лорд Аластер виявився до цього готовий. Він дав конверту впасти на землю і легко відбив напад Пола.　

— Я бачу будь-яку диявольську хитрість наскрізь! — скрикнув він, сміючись. — А зараз подивимося, якого кольору ваша кров!　

Він зробив хитрий випад, і Пол відчув, як лезо прорізало спочатку рукав, а потім і шкіру. Тепла кров засочилася під рукавом. Було не надто боляче, тож він припустив, що це просто подряпина, але зловтішна посмішка його супротивника і той факт, що Аластерові майже не забило дух, тоді як він, задихаючись, хапав повітря ротом, налаштували його менш оптимістично.