Сапфірова книга

Якийсь час я простояла просто так і почувалася при цьому, як водою облита, але потім вирішила, що таємний спостерігач помітить, ніби я зауважила, що за мною спостерігають, якщо я й далі стоятиму, наче скам’яніла. Тож я зняла верхню книгу з котрогось стоса на підвіконні й розгорнула її. Marcellus, «De medicamentis». Ага. Марцелл[80], хоч ким він там був, очевидно, відкрив кілька незвичайних медичних методів, описи яких зібрав у цій книжечці. Я знайшла симпатичний фрагмент, де йшлося про лікування захворювань печінки. Потрібно зловити зелену ящірку, взяти в неї печінку, замотати її в червону хустку або в ганчірку, чорну від природи (чорну від природи? гм-м…), і повісити хустку або ганчірку на правому боці хворого. Якщо після цього відпустити ящірку й сказати: «Ессе dimitto te vivam…»[81] і ще багато-багато слів, таких само латинських, про проблему з печінкою можна було забути. Питається тільки, чи могла б ящірка ще втекти, якщо в неї вийняли печінку? Я закрила книгу. У цього Марцелла явно стріха протікала. Зверху на сусідньому стосі лежала книга в темно-коричневій шкіряній оправі, товста й важка, тому я її перегорнула, не знімаючи. «0 вшелякихь демонах, како вспирают чародЬвь і простецовь» — було написано золотими літерами на обкладинці, і хоча я не була ні чарівником, ні «простецем», я з інтересом розкрила книгу десь посередині. Якийсь бридкий собацюра дивився на мене з малюнка, а внизу було написано, що це Джестан — демон з Гіндукушу, що приносить хвороби, смерть і війни. Мені Джестан одразу здався несимпатичним, і я заходилася гортати книгу далі. Дивна пика з роговими наростами на черепі (схожа на Клінтонів у «Зоряному шляху») дивилася на мене з наступної сторінки, і поки я з огидою її розглядала, клінґон розплющив очі й знявся вгору з аркуша, мов цівка диму з комина, миттю матеріалізувався, перетворившись на повноцінну, одягнену у все червоне постать, став поряд зі мною, дивлячись згори вниз палаючими очима, і заревів:

— Хто сміє викликати великого і могутнього Беріта?!

Звісно, мені стало якось моторошно, але з власного досвіду я знала, що примари хоч і мають небезпечний вигляд і вміють страшенно погрожувати, але, як правило, не здатні викликати навіть найменшого подмуху вітерця. А я дуже сподівалася, що цей Беріт був привидом, вигнаним на сторінки книги виліпком справжнього демона, який, хочеться вірити, давно розпрощався з цим світом.

— Ніхто тебе не викликав, — сказала я тому ввічливо, але досить недбало.

— Беріт, демон брехні, великий герцог Пекла! — відрекомендувався Беріт повнозвучним голосом. — Можна ще називати Болфрі.

— Ага, тут написано, — мовила я і заглянула назад у книгу. — Крім того, ти покращуєш голоси співаків.

Чудова здатність. Щоправда, викликавши Беріта (що само по собі виглядало непросто, адже це було написано, видно, на вавілонському діалекті), слід було принести йому різні жертви, бажано викидчат, іще живих. Але це ще було не так страшно, якщо порівняти з тим, що потрібно було зробити, аби він перетворював метали на золото. Він це теж умів. Сихеміти, хто б це не був, обожнювали його за це вміння. Доки не прийшов Якоб із синами, і вони всіх чоловіків у Сихемі «повбивали своїми мечами зі страшними муками». Ну, гаразд.

— Беріт командує двадцятьма шістьма легіонами, — прогуркотів Беріт.

Оскільки досі він мені нічого поганого не зробив, я посмілішала.

— Дивно, коли хтось говорить про себе в третій особі, — сказала я і перегорнула сторінку.

Як я і сподівалася, Беріт знову зник у книзі, як дим, розвіяний вітром. Я полегшено зітхнула.

— Цікава література, — мовив тихий голос позаду мене.

Я рвучко обернулася. У кімнаті де не взявся граф Сен-Жермен. Він спирався на ціпок із майстерно вирізаною маківкою, його висока, витончена постать вражала, як завжди, а темні очі були дуже пильні.

— Так, дуже цікава, — пробурмотіла я дещо непевно.

Але потім я отямилася, закрила книгу і присіла в глибокому реверансі. Коли я знову виринула з усіх спідниць, граф посміхнувся.

— Я дуже радий, що ти прийшла, — промовив він, узяв мою руку й підняв її до своїх губ. — Гадаю, необхідно поглибити наше знайомство, бо перша зустріч пройшла трохи-невдало, еге ж?

Я нічого не сказала. Під час нашої першої зустрічі я здебільшого намагалася подумки співати національний гімн, граф кинув кілька образливих зауважень про те, що жінкам бракує розуму — жінкам взагалі й мені зокрема, — а в кінці він душив мене і погрожував, і то у вельми нетрадиційний спосіб. Він мав рацію: перша зустріч пройшла трохи невдало.

— Яка холодна твоя рука, — зауважив він. — Давай сядемо. Я літній чоловік і не можу так довго стояти.

Посміхаючись, він відпустив мою руку і сів у фотель за письмовим столом. На тлі всіх цих книг він нагадував власний портрет: чоловік без віку, зі шляхетними рисами обличчя, жвавими очима і в білій перуці, оповитий серпанком таємничості й небезпеки, від якої не було порятунку. Я мимоволі сіла в інший фотель.

— Цікавишся магією? — запитав він і показав на стос книг.

Я похитала головою.