Сапфірова книга

— Нема ради, кинь плакати, а натомість з’ясуй, що дізналися Люсі й Пол, — продовжувала Леслі наполегливо. — Якщо тебе сьогодні знову пошлють елапсувати в 1956 рік (просто попроси містера Джорджа), ти повинна наполягти на особистій розмові з дідусем. Що це взагалі за безглузда ідея — піти в кафе! І цього разу ти все запишеш, усе, що він тобі розкаже, кожну деталь, чуєш? — Вона зітхнула. — Ти впевнена, що говорилося про флорентійський Альянс? Я ніде нічого не знайшла з цього приводу. Нам обов’язково потрібно зазирнути в таємні рукописи, які граф Сен-Жермен залишив Вартовому. Якби Ксемеріус зумів рухати предмети, він міг би знайти архіви, пройти крізь стіну і просто прочитати…

— Так-так, закидай мені, що я ні грач, ні помагач, — ображено мовив Ксемеріус. — Мені знадобилося всього сім століть, щоб звикнути до думки, що я не можу перегорнути навіть однієї сторінки в книзі.

У двері постукали, і до кімнати зазирнула Кароліна.

— Нас кличуть до ланчу! Ґвенні, по тебе і Шарлотту за годину заїдуть.

Я застогнала.

— І Шарлотту?

— Так, тітка Гленда сказала. Мовляв, бідолашну Шарлотту використовують як учительку безнадійних талантів… чи щось таке.

— Я не голодна, — сказала я.

— Ми зараз, — пообіцяла Леслі й штовхнула мене під ребра. — Ґвен, ходи-но. У тебе ще буде час, щоб купатися в жалощах до самої себе. Зараз тобі треба щось поїсти!

Я сіла й висякалася.

— У мене зараз не вистачить нервів слухати ущипливі зауваження тітки Ґленди.

— Шкода. Нерви тобі, щоб вижити найближчим часом, знадобляться міцні. — Леслі потягнула мене, і я встала на ноги. — Шарлотта і твоя тітка — дуже гарне тренування для серйозного випадку. Якщо ти переживеш ланч, то суаре тобі буде по цимбалах.

— А якщо й ні, то ти завжди можеш зробити харакірі, — додав Ксемеріус.

Замість привітання, грудаста мадам Россіні пригорнула мене до себе.

— Голубонько моя! Нарешті ти прийшла. Я сумувала за тобою.

— Я за вами теж, — сказала я щиро.

Сама присутність мадам Россіні з її галасливою щирістю й дивовижним французьким акцентом («голубонько»! Якби Ґідеон це почув!) мене розбуркувала й заспокоювала одночасно. Вона була бальзамом для моєї ураженої самооцінки.

— Ти будеш у захваті, коли побачиш, що я пошила для тебе. Джордано майже плакав, коли я показала йому твої сукні, такі вони гарні!

— Охоче вірю, — сказала я.

Джордано, напевно, плакав від того, що сам не міг одягнути ці сукні. Але сьогодні він таки тримався дещо приязніше, не в останню чергу тому, що з танцями я цього разу давала собі раду значно краще, а завдяки суфлюванню Ксемеріуса я могла точно відповісти, хто з лордів був прихильником торі, а хто — віґів. (Ксемеріус просто підглядав через плече до Шарлотти, яка тримала в руках шпаргалки.) Власну легенду — мене, мовляв, звуть Пенелопа Марі Грей, народилася 1765 року — знову-таки завдяки Ксемеріусу я відбубоніла, як ножичками відрізала, включаючи повні імена померлих батьків. Тільки з віялом я ніяк не могла впоратися, але Шарлотта зробила конструктивну пропозицію — мені взагалі не слід ним користуватися.

Наприкінці заняття Джордано передав мені список зі словами, яких я за жодних умов не повинна використовувати.

— До завтра вивчити напам’ять і засвоїти! — прогугнявив він. — У вісімнадцятому столітті немає жодних автобусів, дикторів новин, пилососів, нічого не «супер», не «класно» або «прикольно», ніхто не знає про розщеплення атома, колагенові креми або озонові діри.

Та невже? Намагаючись уявити собі, якого біса я повинна на суаре у вісімнадцятому столітті опиратися спокусі вживати у своїх фразах слова «диктор новин», «озонова діра» і «колагеновий крем», я ввічливо сказала «окей», через що Джордано знову заверещав:

— Ні-і-і-і-і! Якраз не «окей»! Немає ніяких «окей» у вісімнадцятому столітті, дурне ти дівчисько!

Мадам Россіні зашнурувала мені на спині корсаж. І я знову була здивована тим, який він був зручний. Перебуваючи всередині цієї штуки, мимоволі розпростуєшся. Навколо стегон мені застебнули дротяний каркас з м’якою оболонкою (я можу собі уявити, що у вісімнадцятому столітті був золотий час для жінок із чималими стегнами та сідницями). Потім мадам Россіні допомогла мені вдягнути через голову темно-червону сукню. Вона застебнула довгий ряд гачків і ґудзиків на спині, поки я проходилася пальцями по багатому гаптуванню на шовку. Ех, оце була краса!

Мадам Россіні повільно обійшла навколо мене, і на її обличчі розпливлася задоволена усмішка.

— Чарівно. Magnifique[47]

— Це сукня для балу? — запитала я.