Сапфірова книга

— О, і Шарлотта теж не цікавиться сексом. Тому Ґордон Ґельдерман і прозиває її Сніговою королевою. Але я вже не так впевнена, що це прізвисько до неї пристає…

Я зціпила зуби, згадавши, як Шарлотта дивилася на Ґідеона і як він дивився на неї. Якщо подумати, як швидко Ґідеон вирішив мене поцілувати, а саме — на другий день нашого знайомства, то страшно було уявити, що відбувалося між ним і Шарлоттою за всі роки їхнього спільного навчання.

— Які ще пігулки? — запитав Лукас.

— Що? — Господи, 1948 року вони, щоб запобігти вагітності, користуються ще презервативами з коров’ячих кишок або чимось таким, якщо взагалі вживають запобіжних засобів. Я не хотіла знати подробиці. — Я не хочу з тобою говорити про секс, дідусю, чесне слово, не хочу.

Лукас похитав головою.

— А я навіть це слово не хочу від тебе чути. І я маю на увазі не слово «дідусь».

— Добре. — Поки Лукас щось там нотував, я зняла шкірку з банана. — А як ви це називаєте?

— Що?

— Секс.

— Ми не говоримо про це, — сказав Лукас, схилившись над блокнотом. — Принаймні з шістнадцятирічними дівчатами. Ну, що там далі: Люсі й Пол украли хронограф ще до того, як у нього зчитали кров двох останніх мандрівників. Тоді запустили другий хронограф, але тому, звісно, бракує крові всіх інших мандрівників.

— Ні, вже не так. Ґідеон побував майже у всіх мандрівників і взяв у них кров. Бракує тільки крові леді Тілні й Опала — якоїсь там Елізи.

— Ілейн Берлі, — сказав Лукас. — Придворна дама Єлизавети І, померла у вісімнадцять років від післяродової гарячки.

— Точно. Ну, і крові Люсі й Пола, звичайно. Тому ми намагаємось здобути їхню кров, а вони — нашу. Принаймні я так зрозуміла.

— Тобто зараз є два хронографи, за допомогою яких можна замкнути Коло? Це справді неймовірно!

— А що станеться, коли Коло замкнеться?

— Тоді буде розкрита Таємниця, — урочисто мовив Лукас.

— О Господи! І ти теж! — роздратовано замотала я головою. — Можна бодай один раз говорити трохи конкретніше?

— Пророцтва свідчать про сходження Орла, про перемогу людства над хворобами і смертю, про світанок нової епохи.

— Ага. — Я знала стільки ж, скільки й до цього роз’яснення. — Значить, це щось хороше, так?

— Щось вельми хороше! Щось, що неабияк посприяє подальшому розвитку людства. Саме для цього граф Сен-Жермен заснував Ложу Вартових, тому в наших лавах зібрані найрозумніші та наймогутніші чоловіки планети. Ми хочемо зберегти Таємницю, щоб вона слушної миті розкрилась і врятувала цілий світ.

Окей. Це було вже щось зрозуміле. Принаймні найзрозуміліше з усього, що я чула про Таємниці.

— А чому Люсі та Пол не хочуть, щоб Коло замкнулося?

Лукас зітхнув.

— Гадки не маю. Коли, ти сказала, ви зустрілися?

— У 1912 році, — сказала я. — У червні. Двадцять другого чи двадцять четвертого, я точно не пам’ятаю. — Що впертіше я намагалася згадати, то більше була не впевнена. — А може, дванадцятого? Було парне число, це точно. Вісімнадцяте? У будь-якому разі, це було в другій половині дня. Леді Тілні накрила стіл до п’ятигодинного чаю. — І тут я зрозуміла, що бовкнула зайве, і затулила рот долонею. — Ой!

— Що таке?

— Я щойно розповіла тобі, а ти розповіси Люсі та Полу, і тому вони нас там чекатимуть. Значить, це ти зрадник, а не я. Хоча яка різниця: ті ж штани, та назад вузлом.

— Що? О ні! — Лукас енергійно труснув головою. — Я ні в якому разі не зроблю цього. Я взагалі їм про тебе не розповім, цього ще бракувало! Якщо я їм завтра скажу, що вони коли-небудь украдуть хронограф і втечуть у минуле, вони цього не переживуть. Треба дуже добре подумати, перш ніж розповідати комусь про майбутнє, не забудь!

— Ну, може, ти їм розкажеш не завтра, у тебе ще купа часу попереду. — Я задумливо жувала банан. — 3 іншого боку… в який час вони стрибнули з хронографом? Чому не в цей? Тут у них був би бодай один друг (я тебе маю на увазі). Може, ти мене обманюєш і вони чекають за дверима, щоб узяти в мене кров?

— Я не маю ані найменшого поняття, куди вони могли стрибнути. — Лукас зітхнув. — Я навіть не можу уявити, що вони здатні на таке божевілля. А головне — чому! — І сумно докинув: — Я взагалі нічого не розумію.

— Очевидно, в цей момент часу ми обоє нічого не знаємо, — сказала я так само понуро.

Лукас записав у блокнот «зелений вершник», «другий хронограф» і «леді Тілні» й поставив великий знак питання.

— Нам обов’язково треба зустрітися ще раз — згодом! За цей час я постараюся дізнатись якнайбільше…

У голові мені сяйнула думка.

— Спочатку мене хотіли відправити в 1956 рік. Може, ми вже завтра вранці зуміємо знову зустрітися.

— Ха-ха! — засміявся Лукас. — Для тебе 1956 рік може настати завтра, а для мене… Стривай, дай-но я подумаю. Якщо тебе відправлять елапсувати в пізніший час, то теж у це приміщення?

Я кивнула.

— Гадаю, так. Але ти ж не можеш з ранку до вечора сидіти тут і чекати на мене. Крім того, будь-якої миті може з’явитися Ґідеон, йому ж теж потрібно елапсувати.