Сапфірова книга

— Звичайно, але… Може, я б теж хотіла бачити все навіч, ти про це не думав? У мене купа питань, і мені набридло, що ніхто на них не відповідає.

Ґідеон трохи стишив ходу.

— Зараз все одно ніхто не відповідатиме на твої питання. Сьогодні вони всі хочуть дізнатися, як це вийшло, що Люсі й Пол нас підстерегли. І, на жаль, ти досі — наша головна підозрювана.

Слівце «наша» увійшло мені, як ніж у серце, аж досада взяла.

— Я єдина, хто в усьому цьому нічогісінько не тямить!

Ґідеон зітхнув.

— Я вже одного разу намагався тобі втовкмачити. Зараз ти, можливо, і не знаєш нічого і… ні в чому не винна, але ніхто не знає, що ти зробиш у майбутньому. Не забувай, що ти й тоді можеш мандрувати в минуле, а отже, можеш попередити Люсі та Пола про наш візит. — Він замовк. — Ет… могла б попередити.

Я пустила очі під лоба.

— І ти теж! І взагалі — чого це має бути хтось із нас? Хіба не могла Марґрет Тілні сама собі залишити повідомлення в минулому? Або Вартові? Вони могли дати мандрівникові листа, з цього часу в той…

— Агов?! — почулося від демона, який летів над нами. — Хто-небудь може мені пояснити, про що це ви зараз говорили? Я в цьому ні бум-бум.

— Звичайно, є кілька можливих пояснень, — сказав Ґідеон і рушив ще повільніше. — Але сьогодні мені здалося, що Люсі та Пол справили враження на тебе. — Він зупинився, відпустив мою руку і серйозно подивився на мене. — Ти б з ними поговорила, вислухала б їхні побрехеньки, можливо, ти навіть самохіть дала б свою кров для вкраденого хронографа, якби не я.

— Ні, не дала б, — заперечила я. — Але я б справді хотіла вислухати їх. Вони не здалися мені якимись підлими.

Ґідеон кивнув.

— Бачиш, це саме те, що я маю на увазі. Ґвендолін, ці люди збираються зруйнувати Таємницю, яку зберігали сотні років. Вони хочуть отримати для себе те, що їм не належить. І для цього їм потрібна лише наша кров. Я не думаю, що є щось, що могло їм завадити це отримати.

Він прибрав з лоба неслухняне пасмо, і я мимоволі затримала подих.

Боже, такий він був гарний, хоч малюй! Ці зелені очі, красиво вигнута лінія губ, бліда шкіра — все в ньому було досконале. Крім того, від нього йшов такий запах, що я якусь секунду гралася з думкою просто опустити голову йому на груди. Але, звичайно, я цього не зробила.

— Може, ти забув, що ми теж хочемо їхньої крові. І це ти тримав пістолет біля скроні Люсі, а не навпаки, — зауважила я. — У неї не було зброї.

Між бровами Ґідеона залягла гнівна зморшка.

— Ґвендолін, не будь наївною. Хай там як, але нас заманили в засідку. У Люсі та Пола була озброєна підтримка, щонайменше четверо проти одного.

— Двох! — викрикнула я. — Я теж там була.

— П’ятеро, якщо рахувати леді Тілні. Якби не мій пістолет, ми, можливо, вже б і дуба врізали. У всякому разі, вони могли б силою взяти в нас кров, адже саме для цього і прийшли. І ти хочеш з ними поговорити?

Я прикусила губу.

— Гей! — втрутився демон. — Може, хтось згадає про мене?

Я вже геть заплутався!

— Я розумію, що ти спантеличена, — зауважив Ґідеон, пом’якшивши тон, у якому все-таки відчувалась очевидна зарозумілість. — Тобі довелося занадто багато пережити і дізнатися в останні кілька днів. Ти була цілком не підготовлена. Як би ти могла зрозуміти все, про що зараз йдеться? Тобі треба додому, в ліжко. Тож давай мерщій відбудемо це. — Він знову взяв мене за руку і потягнув уперед. — Я говоритиму, а ти підтвердиш мою розповідь, гаразд?

— Так. Ти повторив це вже разів двадцять, — відповіла я роздратовано і зупинилася перед мідною табличкою «Для дам» на підлозі. — Ви можете почати без мене, мені вже з червня 1912 року треба в туалет.

Ґідеон відпустив мене.

— Ти сама знайдеш дорогу нагору?

— Звичайно, — відказала я, хоча не була впевнена, чи можна покластися на моє вміння орієнтуватися. У цьому будинку забагато коридорів, сходів, кутків і дверей.

— Дуже добре. Цігенпетера[5] ми вже здихалися, — сказав демон. — Зараз ти мені зможеш спокійно пояснити, що тут діється.

Я почекала, поки Ґідеон зник за найближчим рогом, відчинила двері в туалет і грубо сказала створінню:

— Ну давай, іди хутчіш!

— Що?! — демон-горгулья закопилив губи. — У туалет? Ну, знаєш, мені здається, це якось…

— Мені байдуже, що тобі здається. Небагато знайдеться місць, де можна спокійно спілкуватися з демонами, і я не хочу ризикувати тим, що нас хтось може почути. Давай швидше!

Демон затиснув собі ніс і знехотя рушив слідом за мною в туалет. Тут ледь чутно пахло дезінфекційним засобом і лимоном.

Я зазирнула в кабінку. Нікого не було.

— Так. Тепер слухай мене. Я розумію, що так швидко від тебе не відкараскаюся, але якщо ти хочеш у мене залишитися, тобі доведеться дотримуватися певних правил. Ясно?

— Не колупатися в носі, не вимовляти непристойні слова, не лякати собак… — заторохкотів, як горохом у бочку, демон.

— Що? Ні. Я хочу, щоб ти поважав моє особисте життя. Я хочу вночі й у ванній бути сама, і коли мене хтось цілує, — у цьому місці мені довелося ковтнути, — я не хочу, щоб хтось за мною підглядав. Ясно?

— Тс-с-с! — просичав демон. — І це говорить та, яка затягла мене в туалет.