Сапфірова книга

Але, зрозуміло, це не ворона звісила голову з даху й зазирала у вікно. Це була та сама горгулья з Белґравії. Побачивши мій збентежений погляд, котячий писочок зрадів, і на шибку вилився потік води.

РОЗДІЛ 2

Не стримати кохання, бо засувів

і дверей воно не знає;

І просякає все без ліку.

Нема початку і кінця, й крильми воно махає,

Й махатиме довіку.

_{Маттіас Клаудіус (1740–1815}

— О то я тебе дивую, га? — крикнуло радісно створіння. Відколи я вийшла з таксі, воно знай лопотіло. — Не так-то просто спекатися такого, як я.　

— Гаразд. Послухай…

Я нервово озирнулася на таксі. Водієві я сказала, що мені хоч трісни треба на свіже повітря, інакше я знепритомнію, і зараз він підозріло поглядав у наш бік і чудувався, чого це я балакаю зі стіною. Ґідеона не було й близько.　

— А ще я вмію літати. — Для наочності горгулья розправила крила. — Як кажан. Швидше за будь-яке таксі.　

— А тепер послухай мене: та обставина, що я можу тебе бачити, ще не означає, що…　

— Бачити і чути! — перебила мене горгулья. — Ти хоч собі уявляєш, як рідко це трапляється? Остання, хто мене бачив, була мадам Тюссо[2], яка, на жаль, не надто цінувала моє товариство. Здебільшого вона бризкала на мене святою водою і читала молитви. Бідненька, вона була занадто чутлива. — Він закотив очі. — Ну, ти ж розумієш: забагато відрізаних голів…　

Мені під ноги знову вилився потік води.　

— Негайно припини!　

— Вибач! Це все хвилювання. Невеликий спогад про той час, коли я був ринвою.　

Я не вельми розраховувала на те, що мені вдасться позбутися його, проте мусила хоча б спробувати. По-дружньому. Тому я нахилилася, щоб наші очі були на одному рівні.

— Ти напевно чудовий хлопець, але ти не можеш залишатися зі мною. У моєму житті достатньо клопотів, і, відверто кажучи, знайомих привидів у мене досить. Тому, будь ласка, зникни.

— Я не привид, — ображено мовило створіння. — Я — демон. Або, вірніше, те, що від нього залишилося.

— І в чому ж різниця? — запитала я, втрачаючи надію здихатися його. — Мені не можна бачити ні привидів, ні демонів, утямив? Ти маєш повернутися до своєї церкви.

— У чому різниця?! Я б попросив… Привиди — це всього лише відбитки небіжчиків, які чомусь не змогли покинути цей світ. А я був демоном ще за життя. Ти не можеш горнути мене на одну купу з примарами. І, до речі, церква ця зовсім не моя. Мені просто подобалося там тинятися.

Водій таксі дивився на мене, роззявивши рота. Через відкрите вікно він, напевно, чув кожне слово, кожне моє слово.

Я потерла чоло.

— Мені все одно. Ти не можеш залишитися в мене.

— Чого ти боїшся? — створіння підійшло до мене ближче і схилило голову набік. — Сьогодні нікого не спалюють, як відьму, тільки тому, що вона бачить трохи більше за пересічних людей.

— Але сьогодні того, хто балакає з привидами і… е-е-е… демонами, відправляють до психлікарні, — сказала я. — Невже ти не розумієш, що… — я перервала сама себе. Усе було марно. По-дружньому я тут нічого не доб’юся. Тому я насупилася і сказала якнайгрубіше: — Тільки тому, що мені не пощастило і я можу тебе бачити, у тебе немає жодного права претендувати на моє товариство.

Але горгулья і вухом не повела.

— Зате ти маєш право претендувати на моє товариство, щасливиця…

— Коротше. Щоб ти зрозумів: ти заважаєш. Отож, будь ласка, йди звідси! — пирхнула я.

— Нікуди я не піду. Ти потім страшенно пошкодуєш. До речі, он іде твій друг коханий. — Він витягнув губи і заходився гучно цмокати, вдаючи поцілунок.

— Ах, стули писок. — Я побачила, як Ґідеон вийшов з-за рогу і сягнистим кроком рушив у мій бік. — І зникни вже нарешті.

Останні слова я прошипіла, не розтуляючи губ, як черевомовниця. Зрозуміло, на демона це не справило жодного враження.

— Не таким тоном, панночко! — мовив він задоволено. — Завжди пам’ятай прислів’я: «З чим прийшов, з тим і підеш».

Ґідеон був не один, за ним я побачила овальну постать містера Джорджа. Йому доводилося бігти, аби встигати за Ґідеоном. Зате вже здалеку він посміхався мені.

Я випросталася і розгладила сукню.

— Ґвендолін, слава Богу! — сказав містер Джордж, витираючи хустинкою піт із чола. — 3 тобою все гаразд, моя дівчинко?

— Товстун ухекався, — кинув демон.

— Усе гаразд, містере Джордж. У нас було тільки кілька… е-е-е… невеликих клопотів…

Ґідеон, який саме віддавав водієві гроші, застережливо зиркнув на мене через дах автомобіля.

— …з часом, — пробурмотіла я і відвела очі на водія, що, хитаючи головою, виїхав із паркувального місця і поїхав геть.

— Так, Ґідеон уже сказав, що виникли певні складнощі. Важко собі уявити, що в нашій системі є слабка ланка. Ми повинні все ґрунтовно проаналізувати. І, можливо, дещо переосмислити. Але найголовніше, що з вами обома нічого не сталося. —

Містер Джордж запропонував мені свою руку, що здавалося трохи дивним, адже він майже на півголови був нижчий за мене. — Ходімо, дівчинко, нам ще треба дещо зробити.

— Взагалі-то я хотіла б якнайшвидше потрапити додому, — почала я.