Печера ідей

^{* Геракл не помічає, що Крантор виколупав пташці очі. Із цього робимо висновок, що ця жорстока тортура відбувається лише на ейдетичному рівні, як напад «оскаженілого звіра» в попередньому розділі чи клубок змій наприкінці другого. Водночас уперше таку дію, себто дію суто художнього характеру, вчиняє персонаж твору. Це неабияк мене інтригує, адже зазвичай художні дії виконує тільки автор, тимчасом як дійові особи мають постійно прагнути, щоб їхні вчинки імітували реальність якомога краще. Проте невідомий творець Крантора, схоже, не зважає на те, що його герой не видається правдоподібним.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ураз Крантор підвівся з ложа, немовби вважаючи розмову завершеною, і сказав:

— Сфінкс пожирав тих, хто відповідав на його запитання неправильно. Але знаєш, що найжахливіше, Геракле? Найжахливіше те, що Сфінкс мав крила. Одного дня він здійнявся в повітря і щез. Відтоді люди зазнають набагато гірших мук, ніж раніше, коли нас міг з’їсти Сфінкс: тепер ми не знаємо, чи наші відповіді правильні, — він пригладив величезним ручищем бороду й усміхнувся. — Дякую тобі за вечерю й за гостинність, Геракле Понторе. Гадаю, ми ще матимемо нагоду побачитися, перш ніж я знову покину Афіни.

— Сподіваюся на це, — відказав Геракл.

Чоловік і пес рушили через садок до виходу.**

__________

^{** Що мала на меті ця ейдетична жорстокість із пташкою, яка — не забуваймо про це — така сама ейдетична? Що хотів сказати цим автор? Крантор стверджує, що це «осторога», але ж кому й від кого? Якщо Крантор говорить тут як герой твору — це одна річ, але якщо він лише голос автора, то застереження набирає моторошного вигляду, стає схожим на якесь мало не прокляття: «Вважай, перекладачу, вважай читачу, не намагайся вивідати таємниці, яку містять ці сторінки… інакше буде тобі лихо». Може, Монталові вдалося її відкрити, і… Що за безглуздя! Цей твір був написаний тисячі років тому. Яка ж то загроза може тривати стільки часу? У моїй голові цвірінчать пташки (ейдетичні). Відповідь, либонь, значно простіша: Крантор — звичайнісінький персонаж твору, але погано виписаний. Авторова хиба. Можливо, він навіть не має жодного стосунку до головної теми.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор прийшов на домовлене місце, коли споночіло. Як він і гадав, довелося ще зачекати. Утім, він був удячний розгаднику, що той хоча б вибрав місце не таке велелюдне, як минулого разу: цього вечора вони мали зустрітися на самітному розі за ятками метеків, навпроти вуличок, що вели до районів Колліт і Меліта, далеко від поглядів юрби, буйні веселощі якої долинали насамперед з агори дещо гучніше, ніж того хотілося б філософові. Ніч була холодна й примхливо імлиста, непроникна для ока; вряди-годи темний спокій вулиць колошкав хитливою ходою котрийсь п’яничка; зі смолоскипами та кийками в руках, завжди по двоє і більше, туди-сюди сновигали службовці астиномії; проходили й гуртики воїнів, що верталися після варти на тому чи тому релігійному дійстві. Діагор не дивився ні на кого, і ніхто не дивився на нього. А втім, один чоловік таки підійшов: невисокий на зріст, він із головою був закутаний у пошарпаний плащ, зі складок якого обережно вислизнула схожа на журавлину лапу кощава й довга рука з простягнутою долонею.

— Заради Арея-войовника, — прокаркав кручий голос. — Я двадцять років служив у афінському війську, воював на Сицилії і втратив ліву руку. І що рідні Афіни зробили для мене? Викинули на вулицю, щоб я, наче собака, шукав недогризені маслаки. Добрий громадянине, вияви більше милосердя, ніж наші можновладці!..

Діагор з гідністю дістав із кишені плаща кілька оболів.