Печера ідей

— Я кажу про Трамаха, юнака, якого загризли вовки, — відказала Ясінтра.

Геракл нетерпляче втрутився в розмову:

— За кого ти нас узяла?

— Не розумію, — Ясінтра обернула свій водянистий погляд до нього.

— Чому ти кинулася навтьоки, коли ми запитали про тебе? Ти не з тих, хто тікає від чоловіків. Кого ти чекала?

— Нікого. Коли мені заманеться, тоді й тікаю.

— Ясінтро, — промовив Діагор, який начебто заспокоївся, — нам потрібна твоя допомога. Ми знаємо, що з Трамахом щось коїлося. Його мордувала якась серйозна проблема. Я… Ми були його друзі й прагнемо дізнатися, що з ним сталося. Твої стосунки з ним нас не цікавлять. Ми лише хочемо дізнатися, чи він розповідав тобі щось про свої клопоти…

Філософ мало не додав: «Будь ласка, допоможи мені. Для мене це значно важливіше, ніж ти гадаєш». Він прохав би її про допомогу безліч разів, адже почувався безпорадним і тендітним, наче лілія в руках юної дівчини. Його свідомість утратила геть усю гординю й перетворилася на блакитнооку юнку з блискучими косами, що квилила: «Допоможи мені, благаю, допоможи!» Однак це бажання — легке, як доторк білої дівочої туніки до квіткових пелюсток, і водночас жагуче, як стигле й принадне тіло нагої дівчини, — не вбралося у слова*.

__________

^{* І знову виразний ейдезис «дівчини з лілією», а до нього, схоже, додається ідея «допомоги», що кілька разів повторюється в цьому абзаці!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Трамах був не надто говіркий, — відказала Ясінтра. — І не видавався чимось стурбованим.

— Він коли-небудь просив у тебе допомоги? — запитав Геракл.

— Ні. Чого б то він мав це робити?

— Коли ти бачила його востаннє?

— Місяць тому.

— Він коли-небудь розповідав тобі про своє життя?

— Хто розповідає щось таким жінкам, як я?

— Його родина не заперечувала проти ваших стосунків?

— Не було ніяких стосунків: він час від часу навідував мене, платив і йшов геть.

— Може, його родині не подобалося, що їхній благородний син час від часу приходив до тебе розвіятися?

— Не знаю. Я не його родину мала вдовольняти.

— Отже, ніхто з його рідних не забороняв тобі бачитися з ним?

— Я ніколи з ними не розмовляла… — відрізала Ясінтра.

— Але його батько, мабуть, щось знав про вас… — незворушно правив своєї Геракл.

— Трамах не мав батька.

— Справді, не мав, — сказав Геракл. — Я хотів сказати — мати.

— Я з нею не знайома.

Запала мовчанка. Діагор, шукаючи допомоги, поглянув на розгадника. Той стенув плечима.

— Я можу вже йти? — запитала дівчина. — Я втомилася.

Їй ніхто не відповів, але вона відступила від стіни й рушила геть. Її постать, загорнута у довгу темну хустку поверх туніки, рухалася з неквапливою зграбністю лісового звіра. Невидимі браслети подзенькували щокроку. Перш ніж перетнути межу з темрявою, Ясінтра обернулася до Діагора.

— Я не хотіла тебе бити, — сказала вона.

У Місто чоловіки верталися пізньої ночі, простуючи дорогою поміж Довгими мурами[27].

— Мені шкода, що тобі дісталося, — мовив Геракл, дещо занепокоєний глибокою мовчанкою, у яку поринув філософ після розмови з гетерою. — Досі болить? Ну, не можна сказати, що я тебе не остерігав… Я добре знаю цих гетер-танцюристок. Вони вельми спритні й можуть за себе постояти. Коли Ясінтра втекла, я збагнув, що вона кинеться на нас, якщо ми спробуємо її затримати.

Він замовк, очікуючи на Діагорову відповідь, але його супутник лише мовчки йшов далі, понуривши голову. Вогні Пірея зосталися позаду, а широка брукована дорога (не надто людна, але, на думку Геракла, безпечніша й швидша за звичний шлях) слалася в мовчазній темряві зимової ночі. Обабіч дороги тяглися оборонні стіни, які звів Фемістокл, зруйнував Лісандр і які згодом були відбудовані знову. Ген удалині, на півночі, мовби марево, маячіли у кволому світлі афінські мури.

— Тепер уже ти, Діагоре, мовчиш, наче в рот води набрав. Невже занепав духом?.. Хіба не ти казав, що хочеш допомагати мені? Мої розслідування завжди починаються так: попервах здається, що немає жодної зачіпки, а тоді… Може, ти гадаєш, що ми змарнували час на цю подорож до Пірея та розмову з гетерою?.. Ба ні! Скажу тобі зі свого досвіду, що коли йдеш по сліду, ніколи не марнуєш часу. Радше навпаки: лови — це і є вміння вистежувати, нехай навіть здається, що слід цей нікуди не веде. Опісля вже, усупереч тому, що гадає більшість людей, увігнати стрілу олениці в бік — це най…

— Він був дитиною, — раптом пробурмотів Діагор, немовби відповідаючи на якесь Гераклове запитання. — Ще навіть не дійшов ефебового віку. Його погляд був чистий. Здавалося, сама Афіна відшліфувала його душу…

— Не картай себе. У цьому віці теж прагнуть розвіятися.

Діагор нарешті відірвав очі від темної дороги й зневажливо глянув на розгадника.

— Ти не розумієш. У Академії ми навчаємо юнаків любити мудрість понад усе на світі й відкидати небезпечні насолоди, що дають лише скороминущу втіху. Трамах був чеснотливий, він знав, що доброчесність безмірно вигідніша й корисніша за порок… Як міг він на практиці чинити геть інакше?