Печера ідей

— Принаймні з таким бесідником, як ти, не знудишся, — сказав Діагор, навіть не намагаючись приховати роздратування. Йому здавалося, що вже кілька годин говорить тільки він: його супутник лише йшов, щось буркочучи, і раз по раз сягав до торби рукою по чергову інжирину. — Присягаюся Зевсом, мене вражає, як легко тобі вдається підтримувати розмову… — він спинився й озирнувсь, але за ними йшло тільки відлуння їхніх кроків. — Ці огидні тісні вулиці, завалені сміттям і виповнені смородом!.. Куди ж поділося те «бездоганно вибудоване» місто, як усі називають Пірей? Невже це і є та славнозвісна «геометрична» забудова, що її, подейкують, спроектував сам Іпподам Мілетський[24]? Присягаюся Герою, ніде не видно ні астиномів[25], що мали б наглядати за порядком у кварталах, ні рабів, ні вартових, як то є звично в Афінах! Мені здається, ніби я не серед греків, а в якомусь варварському місті… І це більше ніж просто враження: це місце — небезпечне, тут тхне загрозою так само виразно, як і морем. Авжеж, авжеж, завдяки жвавій балачці з тобою я почуваюся куди спокійніше. Твої слова втішають мене, допомагають забути, де я…

— Ти платиш мені не за теревені, Діагоре, — байдужісінько промовив Геракл.

— Хвала Аполлону! Я чую твій голос! — зіронізував філософ. — Навіть Пігмаліон так не здивувався, коли заговорила Галатея! Завтра я принесу в жертву козеня, щоб ушанувати…

— Годі! — поквапно урвав його розгадник. — Ось той будинок, про який нам казали…

Потрісканий сірий мур важко здіймався по один бік вулиці; перед дверима, немов на нараду, зібралися тіні-постаті.

— Ти, мабуть, хочеш сказати «сьомий будинок», — виправив його Діагор. — Бо в попередніх шести всі мої розпитування виявилися марними.

— У такому разі, зважаючи на твій дедалі більший досвід, гадаю, у тебе не виникне труднощів із тим, щоб розпитати цих жінок…

Коли Діагор наблизився, темні хустки, під якими ховалися обличчя, швидко перетворилися на погляди й усмішки.

— Даруйте нам. Ми з другом шукаємо танцівницю на ім’я Ясінтра. Нам сказали…

Подібно до того, як гілка, що тріснула під ногою незграбного мисливця, полохає звіра і той, стрімкий наче вітер, шугає з галявини в безпечні хащі, так і Діагорові слова спричинили неочікувану реакцію серед гурту жінок: одна з них прожогом кинулася вниз вулицею, а інші поквапилися до будинку.

— Стривай! — закричав Діагор услід тіні, що втікала. — То Ясінтра? — звернувся він до решти жінок. — Та заждіть-бо, Зевса ради, ми ж лише хочемо…

Двері поспіхом затраснулися. Вулиця збезлюдніла. Геракл неквапливо простував далі, і Діагор знехотя потягнувся за ним. По якійсь хвилі він сказав:

— І що тепер? Що нам тепер робити? Чому ми йдемо далі? Вона побігла. Утекла. Ти що, гадаєш наздогнати її, не прискорюючи ходи? — Геракл щось пробурчав і спокійно дістав з торбини ще одну інжирину. Філософ, роздратований до краю, спинився й нестримними словами звернувся до супутника: — Таж послухай мене! Ми цілісінький день шукали цю гетеру в домах неслави, у порті й у житлових кварталах, у горішній частині міста й у долішній, ми снували туди й сюди, покладаючись на брехливі слова нездар та невігласів, ганебних пліткарів і безпутних жінок… І тепер, коли, як видається, Зевс дозволив нам її знайти, ми знову її загубили! А ти йдеш собі без поспіху, мовби задоволений пес, тимчасом як…

— Угамуйся, Діагоре. Хочеш інжиру? Він додасть тобі снаги, щоб…

— Дай мені спокій зі своїм інжиром! Я хочу знати, чому ми йдемо далі! Нам треба спробувати поговорити з жінками, які сховалися в будинку…

— Ні. Жінка, яку ми шукаємо, — це та, що втекла, — незворушно відказав розгадник.

— То чому ж ми не біжимо за нею?

— Бо ми втомлені. Принаймні я. А ти не втомився?

— У такому разі, — мовив Діагор, дратуючись щораз більше, — чому ми йдемо далі?

Геракл, не зупиняючись, дозволив собі якусь хвилю помовчати, поки прожував інжирину.

— Іноді втому можна подолати втомою, — відказав він. — Таким чином, утомившись кілька разів поспіль, ми стаємо невтомними.

Тою самої неквапливою ходою Геракл далі простував униз вулицею, і Діагор, згнітивши серце, приєднався до нього.

— І ти ще смієш казати, що тобі не до вподоби філософія! — чмихнув він.

Протягом якогось часу вони йшли мовчки, у безгомінні близької Ночі. Вулиця, що нею втекла жінка, неперервно тяглася між двома рядами напівзруйнованих будинків. Невдовзі мала запасти цілковита темрява, коли й будинків не буде видно.

— Ці старі й темні провулки… — бідкався Діагор. — Лише Афіні відомо, куди могла подітися та жінка! Вона молода й спритна… Мабуть, здатна бігти без упину, аж доки не опиниться десь за межами Аттики…