Печера ідей

— Дивні ж речі ввижаються тобі в очах інших людей, Діагоре! — добротливо всміхнувся Геракл. — Я не сумніваюся, що наша гетера коли-не-коли танцює в ленейських процесіях, але, щиро кажучи, гадати, ніби вона разом із менадами б’ється в екстазі на пошану Діоніса, це вже занадто, як на мене. Ці небезпечні обряди якщо й збереглися, то хіба серед фракійських селян у віддалених гірських закутках Еллади. Боюся, уява твоя має зір, гостріший за Лінкеїв[28]…

— Я розповів тобі те, що побачив очима розуму, які здатні роздивитися саму Ідею, — відказав Діагор. — Не поспішай зневажати їх, Геракле. Я вже пояснював тобі, що ми також прихильники логічного мислення, однак вважаємо, що сама Ідея вища за нього. Це сяйво, проти якого ми всі в цьому світі, речі й істоти, — лише невиразні тіні. І описати її іноді можна лише за допомогою міфу, казки, поезії чи сну.

— Нехай так, але яка мені користь від твоїх «самих Ідей», Діагоре? Мене цікавить лише те, що я можу побачити на власні очі й обміркувати, застосувавши власну логіку.

— І що в цій дівчині побачив ти?

— Небагато, — скромно відповів Геракл. — Лише те, що вона нам брехала.

Діагор різко спинив свою квапливу ходу й обернувся до розгадника. Той м’яко й дещо винувато всміхнувся, наче дитина, яку сварять за небезпечну витівку.

— Я влаштував їй пастку: заговорив про Трамахового батька. Як тобі відомо, Мерагра засудили на смерть багато років тому, звинувативши у співпраці з Тридцятьма*…

__________

^{* Диктатура тридцяти громадян, встановлена в Афінах під наглядом спартанців після закінчення Пелопоннеської війни. Чимало афінян загинуло за наказом цих нещадних правителів, аж доки нове повстання не дозволило повернутися до демократії.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Так, знаю. Прикрий то був суд, як і той над переможцями битви біля Аргінусів[29]. Мерагр заплатив за провини інших, — зітхнув Діагор. — Трамах завжди уникав розмов про свого батька.

— Власне. Ясінтра сказала, що Трамах майже нічого їй не розповідав, однак вона чудово знала, що його батько загинув у безчесті…

— Та ні, вона знала тільки те, що він помер.

— Аж ніяк! Я вже пояснював тобі, Діагоре, що розгадую те, що можу бачити, а слова, які мені кажуть, я бачу так само добре, як оце зараз бачу смолоскипи на міській брамі. Усе, що ми робимо чи кажемо, — це текст, який можна прочитати й витлумачити. Ти пам’ятаєш, як саме вона висловилася? Не «його батько помер», а «він не мав батька». Зазвичай так кажуть, щоб заперечити існування того, про кого не хочуть згадувати… Саме такі слова вжив би Трамах. Виникає запитання: якщо він розповів цій гетері з Пірея про батька (про якого з тобою не хотів ділитися ані словом), що ще він міг їй розказати, чого ти не знаєш?

— То гетера бреше?

— Так мені видається.

— Отже, я теж мав рацію, коли казав, що вона брехала, — з притиском наголошуючи слова, мовив Діагор.

— Так, але…

— Невже ти не переконався, Геракле, що очі розуму теж бачать Істину, нехай і іншим шляхом?

— На жаль, не можу з тобою погодитися, — відказав Геракл, — адже ти говорив про стосунки Трамаха з гетерою, а я гадаю, що саме це — єдине, про що вона не збрехала.

Діагор мовчки ступив кілька швидких кроків, а тоді сказав:

— Твої слова, розгаднику таємниць, — наче небезпечні стрімкі стріли, що впинаються мені в груди. Я ладен був забожитися, що Трамах цілковито довіряв мені…

— Ох, Діагоре, — похитав головою Геракл, — тобі треба позбутися цього благородного уявлення про людей, яке ти маєш. Ти зачинився в Академії, навчаєш математики й музики і схожий на золотоволосу юнку з душею білої лілії, прекрасну, але наївну, яка ніколи не виходила з гінекею, а побачивши вперше чоловіка, закричала б: «На поміч! Рятуйте! Я в небезпеці!»

— Тобі ще не набридло кпити з мене? — з гіркотою в голосі відказав філософ.

— Це не кпини, а співчуття! Але повернімося до того, що нас цікавить. Мене турбує ще одне: чому Ясінтра втекла, коли почула, що ми розпитуємо про неї?

— Гадаю, причин їй не бракувало. Я натомість ніяк не збагну: звідки ти знав, що вона сховається в тому тунелі?

— А куди ж їй було ще подітися? Вона втікала від нас, авжеж, але розуміла, що нам її ніколи не наздогнати, адже вона — юна й прудка, а ми — старі й неповороткі… Я кажу передусім про себе, — поквапно здійняв він товсту руку, вчасно спиняючи Діагорове заперечення. — Із цього я виснував, що вона не бігтиме десь далеко, а вирішить переховатися… А кращої схованки, ніж той темний тунель неподалік її домівки, годі й шукати. Але… чому вона втікала? Вона ж заробляє собі на прожиток саме тим, що не втікає від чоловіків…

— Мабуть, не одне злодійство обтяжує її сумління. Ти сміятимешся наді мною, розгаднику, але я ще ніколи не бачив такої дивної жінки. Мене досі бере дрож, коли я згадую її погляд… Що це таке?