Геракл глянув туди, куди вказував його супутник. Вулицею біля міської брами сунула смолоскипна хода. Її учасники були в масках і несли тамбурини. Один із вартових заговорив до них.
— Починаються Ленеї, — промовив Геракл. — Уже пора.
Діагор несхвально похитав головою.
— Ці люди завжди такі швидкі на розваги.
Назвавши свої імена вартовим, вони минули браму й попрямували до середмістя. Діагор запитав:
— Що робитимемо тепер?
— Відпочиватимемо, Зевса ради. Мені болять ноги. Моє тіло придатне котитися з місця на місце, мов куля, а не пересуватися на ногах. Завтра ми поговоримо з Анфісом та Евнеєм. Себто поговориш ти, а я послухаю.
— Про що мені їх питати?
— Я подумаю. Побачимося завтра, добрий Діагоре. Я пришлю до тебе раба зі звісткою. А поки відпружся, відпочинь тілом і розумом. І нехай турботи не позбавлять тебе солодкого сну! Пам’ятай: ти найняв найкращого розгадника таємниць у всій Елладі*…
__________
* Сьогодні по обіді мені вдалося поговорити з Єленою в перерві між уроками (вона навчає грецької мови групу з тридцяти учнів). Я був такий схвильований, що відразу, без жодного вступу, розповів їй про все, що виявив:
— Окрім лані, у третьому розділі є ще один образ — дівчина з лілією в руці.
Її великі небесно-блакитні очі зробилися ще більшими.
— Що?
Я показав їй свій переклад.
— Вона з’являється переважно в трьох видіннях одного з головних героїв, філософа-платоніка на ім’я Діагор. Але й інший персонаж, Геракл, також згадує про неї. Це дуже виразний ейдетичний образ, Єлено. Дівчина з лілією, яка прохає допомогти їй і остерігає від небезпеки. Монтал гадає, що йдеться про поетичну метафору, однак ейдезис тут очевидний. Автор навіть подає її опис — золоте волосся, блакитні, як море, очі, стрункий стан, біле вбрання, — і розкидує його по всьому розділу… Дивися, ось тут мовиться про її волосся… А ось тут згадується «струнка юнка в білих шатах»…
— Стривай-но хвилинку, — урвала мене Єлена. — Під «стрункою юнкою в білих шатах» у цьому абзаці мається на увазі розсудливість. Це поетична метафора на кшталт…
— Таж ні! — Мушу визнати, мій голос прозвучав на кілька тонів вище, ніж слід було. Єлена здивовано глянула на мене (тепер мені так прикро про це згадувати!) — Це не проста метафора, це ейдетичний образ!
— Чому ти такий упевнений?
Я замислився на хвилю. Моя теорія видавалася мені такою певною, що я забув підготувати аргументи для її захисту!
— Слово «лілія» повторюється на кожному кроці, — мовив я, — а обличчя дівчини…
— Яке обличчя? Ти щойно сказав, що автор описує лише її очі й волосся. Ти що, додумав сам усе решта?
Я розтулив рота, але зненацька не знайшовся на відповідь.