Печера ідей

— Гаразд, тоді слухай, що маєш робити тепер. Іди до будинку і чекай на мене до полудня. Якщо я не повернуся до того часу, повідом службовців Одинадцятьох. Скажеш їм, що минулої ночі моя рабиня намагалася мене вбити й мені довелося боронитися: коли вони дізнаються, що є труп, то діятимуть швидше. Віддай їм також цей папірус і наполягай, щоб його прочитали архонти. Клянися честю свого господаря, що спокоєві Міста загрожує значна небезпека. Це не зовсім так, але якщо тобі вдаться посіяти в них страх, вони виконають усе точнісінько так, як ти їм скажеш. Зрозумів?

Наляканий раб кивнув.

— Зрозумів, господарю, і все зроблю, як ти кажеш. Але куди ти йдеш? Мене аж морозом всипає від твоїх слів!

— Роби, що наказано, — підвищив голос Геракл, бо дощ дедалі посилювався. — Якщо все буде добре, я повернуся опівдні.

— Ох, господарю, будь обережний! Ця злива віщує щось лихе!

— Якщо виконаєш точно все те, що я звелів, тобі нíчого боятися.

І Геракл рушив крутим узвозом, що спускався у смертенну безодню Міста.*

__________

^{* Рух «падіння» триває, оповідь «опускається» з неба до Гераклових тривог.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Рано-вранці мертві пальці дощу розбудили Діагора: вони ляпотіли по стінах спальні, шкреблися у віконця, стукотіли без спочину у двері. Філософ підвівся з ложа й швидко одягнувся. Накривши голову плащем, як відлогою, вийшов надвір.

Його квартал, Колліт, був мертвий. Зачинені були навіть деякі ятки, наче у святковий день. На найжвавіших вулицях ще можна було зустріти одного-двох перехожих, але в темних провулках самовладно панував дощ. Діагор подумав, що слід поквапитися, якщо він хоче сьогодні вранці побачити Менехма. Власне кажучи, у нього склалося враження, що поспіх конче потрібен, якщо він хоче побачити бодай кого-небудь і де-не-будь, адже всі Афіни перетворилися в його очах на залите дощем кладовище.

Філософ спустився нерівномірним схилом узвозу і вийшов на невеличкий майданчик, з якого вела, теж униз, іще одна вулиця. Там він помітив тінь якогось старого чоловіка, що стояв під карнизом, вочевидь перечікуючи зливу. Діагора вразило змарніле обличчя, блідість якого різко контрастувала з темрявою, що залягла довкола очей. Згодом йому видалися занадто блідими щоки раба, навантаженого двома амфорами. Якась гетера на розі вулиці всміхнулася до нього, наче виголоднілий пес, але білила, що розтіклися по її обличчю, навіяли думку про зітлілий саван. «Клянуся богами доброти, — подумав філософ, — відколи я вийшов з дому, бачу самі лише обличчя мерців! Може, дощ несе із собою якесь передчуття, а може, це через те, що вода вимиває з наших щік колір життя».**

__________

^{** Звісно, ні те, ні інше. Річ у тому, що Діагор, як завжди, іздалеку «нюхом чує» ейдезис. Афіни в цьому розділі справді перетворилися на царство мертвих.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Поринувши в таке розумування, він помітив, як дві постаті у відлогах виринули з бічної вулиці й рушили в його бік. «Зевса ради, ось іще двоє духів».

Постаті зупинилися перед ним, і одна приязним голосом мовила:

— О Діагоре з Медонту, негайно ходімо з нами, бо має статися щось жахливе.

Незнайомці заступали йому дорогу. У темряві під відлогами невиразно біліли дивним чином подібні одне до одного обличчя.

— Звідки ви мене знаєте? — запитав філософ. — Хто ви?

Постаті у відлогах перезирнулися.

— Ми — це те жахливе, яке станеться, якщо ти не підеш із нами, — відказала друга.

Раптом Діагор збагнув, що цього разу очі підвели його: білість облич була несправжня.

Постаті були в масках.

«Їхній вплив, можливо, сягає навіть архонта-басилевса, — схвильовано думав Геракл. — Належати до їхнього братства, урешті-решт, може кожен… — проте за хвилю він уже міркував спокійніше: — Чисто логічно: якби вони дісталися так високо, то почувалися б упевненіше. Натомість вони неабияк бояться, що їх викриють, — і врешті виснував: — Можливо, вони могутні, як боги, але людське правосуддя їх лякає». Він знову настійливо постукав у двері. У темряві на порозі з’явився хлопчик-раб.

— Це знову ти, — усміхнувся він. — Добре, що ти приходиш до нас так часто. Твої візити приносять мені непоганий зиск.

Геракл уже мав напоготові два оболи.

— У цьому будинку панує морок, і без провідника, як-от я, ти загубишся, — сказав хлопчина, провадячи Геракла темними коридорами. — Знаєш, що каже мій друг, старий раб Іфімах?

— Що він каже?

Малий провідник зупинився і стишив голос.

— Що колись давно хтось загубився тут і помер, так і не знайшовши виходу. Іноді вночі можна його зустріти. Він блукає коридорами, біліший і холодніший за халкідський мармур, і ввічливо запитує, як звідси вийти.

— Ти його бачив колись?

— Ні, але Іфімах каже, що бачив.

Вони рушили знову, і Геракл мовив:

— Не вір, доки не побачиш на власні очі. Усе, чого побачити не можна, — це лише чиясь думка.