Печера ідей

^{* «Собачий» кидок — найслабший: три одинички. Попри це, автор використовує саме цей термін, щоб посилити ейдезис. До речі, собаки надворі далі гавкають.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Черговим сторожем був молодий раб із Мілосу на ім’я Амфій. Чоловік подумав, уже не вперше, що Амфій, який мав струнке тіло й був значно освіченіший за інших людей свого стану, міг би бути парубком хоч куди, якби, коли він народився, якийсь збитошний бог — чи, може, богиня — не смикнув його ліве око за шворку і не перетворив Амфієве обличчя (на якому до того всього ще й через якийсь дивний лишай борода росла жмутиками) на бентежливу загадку. Яким оком насправді дивиться Амфій? Правим? Чи лівим? Чоловіка завжди турбувало це питання, коли він споглядав молодого раба.

Вони привіталися. Чоловік запитав: «Як він?» Амфій відповів: «Не скаржиться. Мабуть, розмовляє з богами, бо часом я чую, як він щось бурмоче на самоті». Чоловік — то був службовець Одинадцяти на ім’я Тріптем — сказав: «Я хочу його побачити». Амфій запитав: «А що це в тебе з собою, Тріптеме?» Чоловік показав йому невеличкий закоркований кратер. «Коли ми його кинули сюди, він попросив дістати йому трохи вина з Лесбосу». «Стривай-но, Тріптеме, — відказав Амфій, — тобі ж відомо, що передавати в’язням щось іззовні заборонено». Чоловік зітхнув: «Та годі тобі, Амфію. Роби свою роботу і не заважай мені робити свою. Чого ти боїшся? Що він уп’ється в день своєї смерті?» Обоє розсміялися. Чоловік додав: «А коли уп’ється, то й краще. Коли летітиме шкереберть у Барафронське провалля, то гадатиме, ніби повертається з симпосію в якогось товариша й спіткнувся дорогою додому… “Афіно Ясноока, які жахливі вулиці в нашому місті!”» Вони засміялися знову, цього разу гучніше. Амфій почервонів, немовби засоромився своєї підозріливості. «Проходь, Тріптеме. Можеш дати йому вино, але тільки щоб мої господарі не довідалися про це». — «Не довідаються».

«Він дивиться правим оком, тепер я цього певен», — подумав чоловік, узяв смолоскип і почав спускатися в морок до камер.*

__________

^{* Дивна невизначеність між «правим» і «лівим», що спостерігається в цьому уривку, — Сократова камера, око раба-сторожа, — імовірно, має на меті ейдетично передати складну й заплутану дорогу, яку Гераклові довелося подолати до царства мертвих.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ми спадаємо з неба разом із гримким воїнством блискавок і на крилах вітру відлітаємо від досконалої геометрії храмів у напрямку до вишуканого району Скамбонід. Унизу під нами видно ламану сіру лінію, що перетинає квартал із кінця в кінець, — це головна вулиця. Так, та цятка, що зараз доволі швидко рухається нею до будинку з садком, — це людина, така крихітна з нашої висоти. Судячи з плаща, це раб. Судячи з прудкості, юнак. Під деревами на нього чекає інший чоловік. Попри запону з віття, його плащ лисніє мокрим блиском. Дощ дужчає. Наш погляд пильнішає. Ми падаємо на обличчя чоловіка, який чекає. Він огрядний, гладкий, із охайною, посрібленою сивиною борідкою та сірими очима, зіниці яких чорніють, наче фібули з гебанового дерева. Він вочевидь нервує: роззирається по боках, аж тут нарешті помічає раба й вираз його стає ще стривоженішим. Що він думає в цю мить?.. Гай-гай, у його голову нам не проникнути!.. Ми опускаємось у плутаницю його шпакуватого волосся, і тут для нас, бідолашних крапель води, усе закінчується.*

__________

^{* Рух униз, яким починається розділ, разом із плутаниною між «лівим» і «правим», викликає в уяві образ Гераклової подорожі до царства мертвих. У цьому останньому абзаці образ посилено тим, що читач опиняється у краплині дощу, яка долає довгий шлях, перш ніж упасти на голову Гераклові Понтору.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Господарю! Господарю! — загукав молодий раб. — Я ходив до Діагора, як ти наказав, але нікого там не застав!

— Ти певен, що в будинку нікого не було?

— Певен, господарю! Я кілька разів стукав у двері!