Печера ідей

— Ця релігійна громада, яку ми сьогодні бачили, — існує відносно законно, влада знає про неї і не заперечує, однак є й інші, які через особливості своїх ритуалів діють таємно… У мене вдома ти був порушив слушне питання, пригадуєш? Істини не можна дістатися розумом. Тоді я не повірив тобі, але тепер мушу визнати, що ти мав рацію: сьогодні вдень на агорі я слухав розмову селян з Аттики, що жалілися на смерті своїх товаришів, на яких напали вовки, і те, що я відчув, було не логічним наслідком… скажімо, аргументованої бесіди, а… чогось… чого я навіть не можу визначити… Можливо, це був спалах мого сократівського даймона, можливо, інтуїція, подібна до тої, що, як стверджують, властива жінкам. Це сталося, коли один із селян згадав, що в його товариша вижерли серце. Тоді я просто подумав: «Це був ритуал, а ми навіть не запідозрили цього». Жертвами ставали здебільшого селяни, тому досі все відбувалося непомітно. Але я впевнений, що це триває в Аттиці вже віддавна…

Розгадник утомлено звівся на рівні. Діагор вчинив так само й пробурмотів нагальним і схвильованим тоном:

— Стривай-но! Але ж Евней та Анфіс померли не так! Вони… у них серця лишилися на місці!

— Ти ще не збагнув? Евнея та Анфіса вбили, щоб ошукати нас. Трамахова смерть — ось що вони прагнули приховати. Коли вбивці дізналися, що ти винайняв розгадника таємниць, то сполошилися й вирішили розіграти цю моторошну комедію…

Діагор провів рукою по обличчю, немовби хотів зірвати той недовірливий вираз, який з’явився на ньому.

— Це неможливо… Вони зжерли… Трамахове серце?.. Коли?.. До нападу вовків чи після?..

Він урвався, глянувши на розгадника й помітивши, що той дивиться на нього твердо та безпристрасно.

— Ніколи не було жодних вовків, Діагоре. Саме це вони всіма способами прагнули приховати від нас. Ті сліди зубів і пазурів… То не вовки… Є секти, які…

Цієї миті одночасно сталися дві події: промайнула тінь і почувся шум. Тінь — неправильний видовжений багатокутник — відокремилася від найближчого до них рогу будинку й, окреслена місячним світлом, стала швидко віддалятися. Що ж до шуму, то спочатку це був гучний віддих, а потім — квапливі кроки.

— Хто це? — запитав Діагор.

Геракл відреагував миттєво.

— Хтось стежив за нами! — вигукнув розгадник.

Він кинувся вперед, змушуючи своє огрядне тіло бігти. Діагор швидко обігнав його. Постать — чи то жіноча, чи то чоловіча — здавалося, котилась вулицею, доки не щезла в темряві. Розгадник спинився, важко відсапуючи.

— Ет, марна річ!

Вони порівнялися. Діагорові щоки пашіли рум’янцем, а пухкі, немов дівочі, губи здавалися підфарбованими. Зграбним рухом він поправив волосся, ковтнув повітря, випнувши великі груди, і солодким, наче у німфи, голосом промовив:*

__________

^{* Благаю, читачу, не зважай на цей несподіваний Діагорів гермафродитизм, адже він ейдетичний. Двостатевість, що домінувала в описах другорядних персонажів, перекинулася й на одного з головних героїв. Схоже, це вказує на дев’ятий Гераклів подвиг, здобуття Іпполітиного пояса, коли героєві довелося протистояти амазонкам (дівам-войовницям, чи то пак чоловікожінкам), щоб заволодіти поясом їхньої цариці Іпполіти. Утім, я вважаю, що автор дозволяє собі їдку насмішку над одним із «найсерйозніших» персонажів усього твору (мене знову взяв сміх, коли я уявив собі Діагора жінкою). Це гротескне почуття гумору, як на мене, не надто відрізняється від почуття гумору мого тюремника в масці…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Утік. Хто б то міг бути?