Печера ідей

Філософ озирнувся довкола: глядачі закидали голови назад, а на їхніх туніках з’являлися темні плями від рідини. Він відтулив маску та підніс кратер до рота. Запах не нагадував йому нічого знайомого — якась густа суміш чорнила і спецій.

Прохід помалу звільнявся, але сцена тріщала під натиском. Гора голих тіл, гучна й рухлива, не давала змоги бачити, що там діється.

Аж тут зі сцени щось полетіло й упало біля чаші. То була рапсодова права рука, легко впізнавана завдяки клаптеві чорної тканини від туніки, що пристав до плеча. Цю подію глядачі привітали радісними вигуками. Те саме сталося і з лівою рукою, що впала на долівку зі стуком, мовби суха гілка, і відлетіла просто до ніг Діагорові; її розтулена долоня скидалася на квітку з п’ятьма білими пелюстками. Філософ скрикнув, але, на щастя, ніхто цього не почув. Це розчленування неначе стало умовним знаком, і глядачі кинулися до чаші з веселим захватом дівчат, що пустують на осонні.*

__________

^{* «Дівчата» й «білі пелюстки» повертають мене до думок про мою дівчину з лілією: я немовби бачу, як вона біжить під гарячим сонцем Греції із лілією в руці, радісна, упевнена… І все це в такому жахливому абзаці! О клята ейдетична книжко!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Це лялька, — сказав Геракл паралізованому від жаху товаришеві.

Одна нога вдарила котрогось із глядачів, а тоді впала на підлогу; друга — кинута надто сильно — відскочила від протилежної стінки. Жінки тепер билися за право відірвати голову скаліченому манекенові: хто тягнув в один бік, хто — в інший, хто хапався руками, а хто — зубами. Переможниця стала на середину сцени і з виттям високо здійняла свій трофей, безсоромно розставивши ноги, демонструючи непритаманні афінським дівчатам атлетичні стегна і випинаючи розкішні перса. Світло смолоскипів затаврувало червоним її ребра. Жінка почала тупати босою ногою по дерев’яному помосту, викликаючи пилових примар. Її товаришки, задихані, але вже спокійніші, дивилися на неї з повагою.

Над глядачами запанував Хаос. Годі було збагнути, що відбувається. Усі з’юрмилися довкола чаші. Ошелешений, приголомшений безладом Діагор теж підійшов. Перед ним старий чоловік трусив густим сивим волоссям, немовби поринувши в екстаз якогось внутрішнього танцю. Старигань тримав щось у зубах: здавалося, наче його вдарили по обличчю і роз’юшили губи, але клапті м’яса, що звисали з кутиків рота, були не його.

— Мені треба вийти, — простогнав Діагор.

Жінки несамовито затягли в один голос:

— Ая, ая, Бромій, евое, евое!..

— Заради богів дружби, Геракле, що то було? Це ж не Афіни, правда ж!

Важко відсапуючи, вони сиділи на землі в мирній прохолоді безлюдної вулиці, спершись спинами до стіни будинку. Діагорів шлунок почувався вже краще після того, як власник немилосердно його прочистив. Геракл, насупившись, відказав:

— Боюся, Діагоре, це більше Афіни, ніж твоя Академія. Це діонісійський обряд. Щомісяця десятки їх справляють у Місті та околицях. Вони різняться дрібними деталями, але загалом усі подібні. Я, звісна річ, знав про існування таких ритуалів, але досі не бачив на власні очі жодного. І захотів побачити.

— Навіщо?

Розгадник почухав посріблену сивиною борідку.

— Згідно з легендою, Діонісове тіло роздерли титани — подібно як фракійки — Орфеєве, — але Зевс узяв його серце та повернув сина до життя. Вирвати серце і з’їсти його — чи не найголовніша частина діонісійського ритуалу…

— Чаша… — пробурмотів Діагор.

Геракл кивнув.

— У ній вочевидь були гнилі шматки сердець, вирваних у тварин…

— А ті жінки…

— Жінки й чоловіки, раби й вільні, афіняни й метеки… Під час обряду різниця між ними зникає. Безумство та нестямність братають людей. Одна з цих жінок, що рачкували, може бути архонтовою донькою, а поруч із нею, можливо, повзла рабиня з Коринфа чи гетера з Аргоса. Це божевілля, Діагоре: нам не осягнути цього розумом.

Філософ приголомшено похитав головою.

— Але який стосунок це має до… — ураз він широко розплющив очі й вигукнув: — Вирване серце!.. Трамах!

Геракл знову кивнув.