Острів злочинців

Мені було трохи боязко сідати за кермо дядькового ридвана. Насамперед я пересвідчився, що в баку лишилося тільки десять літрів бензину. Потім налив води до радіа­тора, перевірив рівень мастила в двигуні й переконався, що, крім пального, машині нічого не бракує, щоб можна було здійснити на ній подорож від Кракова до Лодзі.

Гальма діяли добре, машина слухняно корилася наймен­шому рухові керма й одразу реагувала, тільки-но я натис­кував педаль газу.

Я виїхав з брами на вулицю й одразу відчув себе впев­нено. Динамомашина заряджала акумулятор – чого ж іще можна було вимагати від цього ридвана? Правда, їхати мені було неспокійно, бо на вулицях машина викликала сенсацію. Коли я зупинився на перехресті перед червоним світлом, одразу ж якийсь перехожий зазирнув до мене крізь целулоїдне віконце й глузливо спитав: «Пане, де продають такі паротяги?» Навіть міліціонер-регулювальник, побачивши мій ридван, так здивувався, що аж руки опус­тив, і це одразу ж збило з пантелику водіїв усіх машин на перехресті.

Через місто я їхав поволі, сподіваючись перевірити швидкість машини на шосе.

На околиці я під'їхав до бензоколонки. В черзі стояли вже три приватні машини – жовтий «вартбург», зе­лена «сімка» та «Москвич». Не встиг я під'їхати до колон­ки, як з цих машин повискакували водії і оточили мій ридван.

– Ох і налякали ж ви нас! – вигукнув огрядний влас­ник «вартбурга», жартома схопившись за серце. – Я гадав, що то летить гелікоптер, в якого одірвався пропелер.

– Та ні, – похитав головою власник «сімки», – воно ж схоже на підводного човна.

– Чи на залізничну дрезину, – додав водій «Моск­вича».

А працівник бензоколонки у засмальцьованому комбіне­зоні, підійшовши до мене, глузливо спитав:

– Пробачте, а чим ви будете заправляти свій танк? Нафтою? Вугіллям? Саліциловим спиртом чи самогоном? А може, вашій машині надає руху балон? То ми водню не продаємо.

Не кажучи й слова, я вийшов з машини і подався до каси сплатити за тридцять літрів бензину. Сказати щиро, то коли я відійшов од віконця і глянув на чергу машин біля бензоколонки, мені аж дух перехопило. Допіру тут, серед автомобілів, що виблискували лаком, машина дядька Громилла вразила мене своїм жахливим виглядом. То була потвора, а не автомобіль, страхіття, покруч відрази й ги­доти. Човен на чотирьох колесах стовбичив серед новень­ких, обтічної форми, блискучих машин і дивився на мене лупатими очима фар. Здавалося, що то причаївся величез­ний бридкий хробак, націлившись когось ізжерти. На мить мені захотілося кинути машину и потай утекти звідси, ли­шивши її напризволяще. Та я зборов відразу. Врешті, «хробак» дуже пристойно віз мене містом, може і далі він поводитиметься так само?

Огрядний власник «вартбурга» вже заправив пальним свою машину.

– Пане, – звернувся він до мене, від'їжджаючи, – ви, певне, до музею ведете це бидло?

Я нічого не відповів.

Власник «Москвича» спитав мене ввічливо, але голос його звучав глузливо:

– Чи можна цією машиною ще й орати?

Знову я не обізвався. Нарешті вони дали мені спокій. Машини одна по одній від'їздили від бензоколонки, і, коли місце для мене звільнилося, я під'їхав до гумового шланга. Працівник у комбінезоні, довідавшись од мене, де отвір бака, налив тридцять літрів бензину. Коли я закручував покришку отвору, він конфіденційно шепнув мені:

– Пане, зізнайтеся, що воно за машина?

– Родинна реліквія.

Коли я рушив, він крикнув навздогін:

– Мабуть, у вашій родині не всі були сповна розуму.

Я хотів уже спинити машину й вилаяти його, та пере­думав. Мій ридван був такий чудернацький, що це могло виправдати найущипливіші кпини…

Шосе було широке, рівне й зовсім безлюдне. Жодної машини аж до темної стіни лісу, що виднівся десь на обрії. Ридван дядька Громилла йшов чудово, вже за п ятна-дцять секунд спідометр показував шістдесят кілометрів, потім стрілка підскочила до вісімдесяти. Коли вона пока­зала дев'яносто, я ввімкнув четверту швидкість. Стрілка спідометра й далі посувалася праворуч – сто, сто десять, сто двадцять, навіть сто сорок кілометрів. Здавалося не­ймовірним, що машина мчить з такою швидкістю, адже це зовсім не відчувалося. Вона мала відносно вузький і дов­гий кузов, проте широко поставлені колеса, і через те мчала, ніби спортивна машина.

Невдовзі я наздогнав «Москвича», якого бачив біля бензоколонки. Його власник вгледів мене в люстерко й додав газу. Він їхав посередині шосе і не збирався давати мені дорогу. Мабуть, йому здавалося неймовірним, що я здатний його випередити. Я тричі просигналив, поки він звернув трохи праворуч. Коли я промчав повз «Москвича» із швидкістю сто сорок кілометрів на годину, водій навіть не здумав гнатися за мною.