НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Я мав до нього такі почуття, як у церкві, й доволі сильно його боявся.

Семюель кивнув.

— Знаю — і деякі чоловіки того прагнуть,— він скорботно всміхнувся.— Я завжди волів іншого. Лайза каже, що це моя слабкість.

— Мій батько послав мене до війська, на захід, воювати проти індіанців.

— Ви мені розповідали. Але ви мислите не як військовий.

— З мене був кепський вояк. Здається, я вам усю душу відкриваю.

— Значить, вам того хочеться. Завжди є причина.

— Вояк мусить хотіти робити те, що слід робити — або принаймні бути цим задоволеним. Я не міг знайти достатньо поважних причин, щоб убивати чоловіків і жінок, і не розумів причин, коли їх мені пояснювали.

Вони їхали якийсь час мовчки. Адам заговорив знову.

— Я демобілізувався з армії з відчуттям, ніби вибрався брудним з болота. Довго бродяжив, перш ніж повернувся додому, у місце, яке я пам’ятав, але не любив.

— А ваш батько?

— Він помер, а рідний дім став місцем, де або сидиш, склавши руки, або працюєш, де чекаєш на смерть, як чекав би на якийсь моторошний пікнік.

— Ви були самі?

— Ні, маю брата.

— А де він — чекає на пікнік?

— Так, саме так. І тут з’являється Кейті. Можливо, колись я розповім вам, коли зберуся на силі, а ви схочете послухати.

— Я схочу послухати. Я поглинаю історії, як виноград.

— Вона випромінювала якесь сяйво. Усе навкруги змінило колір. Світ немов розкрився. Стало радісно прокидатися вранці. Зникли всі обмеження. Люди здавалися чарівними і добрими. І я вже нічого не боявся.

— Мені це знайоме,— сказав Семюель.— Це почуття — мій старий друг. Воно ніколи не вмирає, просто іноді віддаляється від вас, чи ви від нього. Так, це мій добрий приятель — очі, ніс, рот, волосся.

— І все це йшло від маленької скривдженої дівчини.

— А не від вас?

— Ні, інакше воно прийшло б раніше. Ні, це принесла Кейті, вона оточена цим. Тепер я вам скажу, чому мені потрібні ці колодязі. Я мушу якось відплатити за отриманий скарб. Я хочу зробити такий чудовий, такий чудовий сад, щоб він був гідний її, щоб у цьому місці її сяйво випромінювалося якнайкраще.

Семюель ковтнув кілька разів, і з перехопленого горла голос його звучав хрипко.

— Я розумію свій обов’язок,— промовив він.— Я чітко бачу його перед собою, якщо я чоловік, якщо я вам друг.

— Що ви маєте на увазі?

— Мій обов’язок відібрати це у вас і жбурнути вам в обличчя,— відповів глузливо Семюель.— Потім підняти його і намазати як слід багнюкою, щоб винищити оте небезпечне сяйво,— голос його підвищився.— Мені слід вручити його вам забрудненим і показати всю його нечистоту і небезпеку. Мені слід примусити вас дивитися пильно, поки ви не побачите, яке воно насправді огидне. Мені слід закликати вас подумати про невірність і навести приклади. Мені слід дати вам хустинку Отелло. Я знаю, знаю, що мені слід це зробити. А ще виправити ваші заплутані думки, показати вам, що цей порив сірий, як свинець, і протухлий, як мертва корова у негоду. Якби я добре виконав свій обов’язок, я міг би повернути вам оте нещасне колишнє життя і радіти з цього, і вітати ваше повернення до пліснявого членства у масонській ложі.

— Ви жартуєте? Мабуть, не варто мені було вам розказувати...

— Це обов’язок друга. Я мав друга, який виконав свій обов’язок щодо мене. Але я поганий друг. Я не заслужу поваги за це поміж моїх сучасників. То цінне почуття, бережіть його і пишайтеся ним. А я вирию вам колодязі, навіть якщо мені доведеться дійти до чорного осердя землі. Я вичавлю з нього воду, як сік з помаранча.

Вони в’їхали під крислаті дуби й рушили в напрямку будинку.

Адам промовив:

— Он вона сидить, бачите? — А тоді крикнув: — Кейті, він каже, що вода є, багато води! — І додав, звернувшись до Семюеля: — Ви знали, що вона чекає дитину?

— Навіть звідсіля видно, що вона вродлива,— сказав Семюель.

4

День був спекотний, тому Лі накрив стіл під дубом, і коли сонце вже хилилося до західних гір, він безшумно сновигав між кухнею й дубом, приносив холодні м’ясні закуски, мариновані овочі, картопляний салат, кокосовий торт і персиковий пиріг, що становило вечерю. В центрі столу він поставив величезний полив’яний глек з молоком.

Адам і Семюель вийшли з умивальні, чуприни й обличчя в них блищали від води, а Семюелева борода розпушилася після миття з милом. Вони стояли біля розкладного столу, чекаючи, коли з дому вийде Кейті.

Вона йшла повільно, обережно ступаючи, немов боялася впасти. Її широка спідниця і фартух частково приховували великий живіт. Обличчя було спокійне, дитяче, руки вона склала перед собою. Тільки наблизившись до столу, вона підвела очі й поглянула на Семюеля, потім на Адама.

Адам підсунув їй стілець.

— Ти ще не знайома з містером Гамільтоном, люба,— сказав він.

Вона простягнула руку.

— Рада знайомству.

Семюель роздивлявся її.

— Чарівне обличчя,— сказав він.— Щасливий з вами познайомитися. Сподіваюся, ви почуваєтеся добре?

— О так. Так, я здорова.

Чоловіки всілися.

— Вона влаштовує все урочисто, хоче вона того чи ні. Кожна трапеза перетворюється на цілу церемонію,— пояснив Адам.

— Не кажи так,— зауважила Кейті.— Це не правда.

— Хіба вам не здається, Семюелю, що у нас прийняття?