— Здається, і мало хто це здатен оцінити так, як я. От діти мої вже інші. Мій син Том просився приїхати до вас сьогодні. Йому лише дай привід утекти з ранчо.
Семюель раптом усвідомив, що говорить, аби за столом не запала тиша. Кейті їла свою печену ягнятину і не підводила очей від тарілки. Тільки ухопивши шматочок своїми маленькими гострими зубами, вона глянула вгору. Її широко посаджені очі не виражали нічого. Семюель здригнувся.
— Невже вам холодно? — здивувався Адам.
— Холодно? Ні. Це, мабуть, гуска пройшла по моїй могилі22.
— А, так, я знаю це відчуття.
Знову запала тиша. Семюель зачекав, може, хтось заговорить, хоча й був певен, що того не станеться.
— Вам подобається наша долина, місіс Траск?
— Що? Так, звісно.
— Я насмілюся запитати, коли очікується дитина.
— За шість тижнів,— відповів Адам.— Моя дружина — справжній скарб. Жінка, яка мало говорить.
— Іноді мовчання говорить значно більше, ніж слова,— зауважив Семюель і помітив, що очі Кейті спалахнули, а шрам на лобі потемнішав. Щось хльоснуло її, як хльоскають коня сплетеним у косичку батогом. Семюель не міг пригадати, що саме з його слів викликало в неї цей внутрішній ривок. Він відчув якесь напруження в усьому тілі, схоже на те відчуття, коли його паличку смикала донизу вода, відчуття чогось дивовижного і натужного. Він глянув на Адама — той захоплено дивився на дружину. Хай що там було дивовижне, воно не було дивовижним для Адама. Його обличчя сяяло щастям.
Кейті жувала свій шматочок м’яса, жувала тільки передніми зубами. Семюель ще ніколи такого не бачив. Проковтнувши м’ясо, вона швиденько облизала губи. Семюель повторював подумки: «Щось тут не так, щось не так... Не можу зрозуміти. Але щось не так». І над столом зависла тиша.
За спиною у нього почулося якесь шурхотіння. Він озирнувся. Лі поставив на стіл чайник із заваркою і пошурхотів назад.
Семюель знову заговорив, щоб прогнати мовчання. Він розказав, як уперше приїхав до Салінас-Веллі з Ірландії, але вже після трьох-чотирьох речень його не слухали ні Кейті, ні Адам. Щоб переконатися, він вдався до прийому, який застосовував зі своїми дітьми, коли хотів упевнитися, що вони, упросивши його почитати їм і не даючи зупинитися, насправді його слухають. Він вставив два цілковито безглуздих речення. Ні Адам, ні Кейті не відреагували. Він замовк.
Поквапом проковтнув вечерю, випив, опікаючись, гарячого чаю і склав серветку.
— Мем, з вашого дозволу, я поїду додому. Дуже вдячний за гостинність.
— Добраніч,— відповіла вона.
Адам підхопився. Здавалося, його висмикнули зі світу мрійливих фантазій.
— Не від’їжджайте! Я сподівався, що умовлю вас тут переночувати.
— Ні, дякую, але я не можу. Та й їхати верхи недовго. Гадаю — власне, знаю: ніч буде місячна.
— А коли ви розпочнете з колодязями?
— Треба підготувати все обладнання, зробити точило, навести лад у домі. За кілька днів я пришлю своє устаткування з Томом.
Життя знову поверталося до Адама.
— Не зволікайте,— попросив він.— Мені треба швидко. Кейті, ми матимемо найкрасивіші угіддя на світі. Ніде не буде нічого подібного.
Семюель перевів погляд на обличчя Кейті. Воно не змінилося. Очі були порожні, а вуста зі злегка піднятими кутиками — немов вирізьблені з мармуру.
— Чудово,— промовила вона.
На якусь мить Семюелю закортіло зробити або сказати щось таке, що вивело б її з тієї відстороненості. Він знову здригнувся.
— Ще одна гуска? — спитав Адам.
— Ще одна гуска.— Сутінки згущувалися, і силуети дерев уже стояли чорними проти неба.— Що ж, на добраніч.
— Я вас проведу.
— Ні, залишайтеся з дружиною. Ви ще не скінчили вечерю.
— Але я...
— Сідайте, хлопче. Я сам можу знайти свою коняку, а як не зможу, то вкраду одну з ваших,— Семюель злегка підштовхнув Адама до його стільця.— На добраніч. На добраніч. На добраніч, мем.
І він швидко пішов до стайні.
Стара клишонога Різдвянка делікатно пощипувала сіно з ясел своїми великими, як дві рибини, губами. Ланцюжок поводу подзенькував об дошки. Семюель зняв сідло з великого цвяха, на якому воно висіло, і перекинув через широку спину коняки. Він пропускав батіг через кільця попруги, коли почув позаду якесь ворушіння. Озирнувшись, він побачив силует Лі в останньому світлі підвечір’я.
— Коли ви повернетеся сюди? — тихенько спитав китаєць.
— Не знаю. За кілька днів або за тиждень. Лі, що це таке?
— Що саме?
— Господи, мені аж моторошно стало! Тут щось не так?
— Ви про що?
— Гадаю, ви добре розумієте, про що.
— Китайса хлопча лише працювати — нічого не чути, нічого не говорити.
— Так. Напевне, ви маєте рацію. Звісно, ви маєте рацію. Перепрошую, що спитав. Це було нечемно,— він відвернувся, вставив мундштук у рот Різдвянки, поправив недоуздок.— На добраніч, Лі.
— Містере Гамільтон...
— Що?
— Вам не потрібен кухар?
— У себе на ранчо я не можу дозволити собі тримати кухаря.
— Я багато не візьму.
— Лайза вас убила б. А що — збираєтесь звідси йти?
— Просто вирішив спитати,— відповів Лі.— На добраніч.
5
Адам і Кейті сиділи під деревом у дедалі густішій темряві.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги