— Ще не Різдво, а подарунки вже пішли. Цікаво, що там таке.
— Носовичок,— припустила Абра.
Адам зняв неоковирний бантик і розгорнув шовковий папір. Він з подивом позирав на гроші.
— Що там? — спитала Абра і підвелася, щоб подивитися. Арон нахилився вперед. Лі, стоячи в дверях, намагався прогнати з обличчя занепокоєння. Він кинув на Кела швидкий погляд і побачив у нього в очах спалах радості й тріумфу.
Адам повільно перебирав золоті банкноти. Голос його пролунав ніби дуже здалеку.
— Що це? Що...— він не договорив.
Кел нервово ковтнув:
— Це... я заробив... щоб подарувати вам... відшкодувати втрати за салат.
Адам повільно підвів голову.
— Ти заробив? Як?
— Містер Гамільтон... ми удвох заробили... на бобах...— Він збуджено провадив: — Ми закупили майбутній врожай за п’ять центів, а коли ціни підскочили... Це для вас, п’ятнадцять тисяч доларів. Це для вас.
Адам склав нові банкноти дуже рівно, накрив їх обгортковим папером і підвернув краї. Він безпорадно поглянув на Лі. Кел відчув у повітрі катастрофу, загибель, і його охопила важка огида. Він почув слова батька:
— Тобі доведеться їх повернути.
Так само здалеку пролунав і його власний голос:
— Повернути? Кому повернути?
— Людям, у яких ви їх отримали.
— У Британську закупівельну компанію? Вони не можуть їх взяти назад. Вони платили дванадцять з половиною центів за боби по всій країні.
— Тоді віддай їх тим фермерам, яких ти пограбував.
— Пограбував? — вигукнув Кел.— Та ми їм платили на два центи більше за ринкову ціну. Ми їх не грабували.
Келові здавалося, що він висить у повітрі й час зупинився.
Батько довго не відповідав. Здавалося, що між словами були довгі паузи.
— Я посилаю хлопців на війну. Я ставлю свій підпис, і вони йдуть до армії. Хтось із них загине, хтось залишиться без рук чи ніг. Жоден не повернеться неушкоджений. Сину, ти гадаєш, я міг би мати з цього зиск?
— Я зробив це для вас,— сказав Кел.— Я хотів, щоб ви мали гроші, які втратили.
— Мене не цікавлять гроші, Келе. А той салат — я ним займався не задля прибутку. То була свого роду гра, я хотів подивитися, чи зможу доставити туди салат, і в тій грі я програв. Я не хочу цих грошей.
Кел дивився просто себе. Він відчував у себе на щоках погляди Лі, Арона й Абри. Він не зводив очей з вуст свого батька.
— Сама ідея подарунка мені подобається,— провадив Адам.— Я вдячний тобі за цю думку...
— Я їх відкладу. Збережу їх для вас,— перебив його Кел.
— Ні. Я їх ніколи не візьму. Я був би дуже щасливий, якби ти міг мені подарувати... те, що подарував твій брат: почуття гордості за те, що він робить, радість від його успіхів. Гроші, навіть зароблені чесно, не йдуть ні в яке порівняння з цим,— очі його трохи розширилися.— Я розсердив тебе, сину? Не сердься. Якщо ти хочеш зробити мені подарунок — подаруй мені хороше життя. Це я цінував би дуже високо.
У Кела перехопило подих. Лоб його вкрився потом, у роті був солоний присмак. Він так різко підвівся, що перекинув стілець. Він вискочив з кімнати, задихаючись.
— Не сердься, сину,— пролунав йому вслід голос Адама.
Ніхто не пішов за ним. Він сидів у себе в кімнаті, обіпершись ліктями об письмовий стіл. Він думав, що розплачеться, але ні. Він спробував почати ридати, але сльози не могли пробитися крізь розпечене залізо у нього в голові.
За деякий час дихання вирівнялося, і мозок почав працювати вправно, спокійно. Кел поборов свій ненависний спокійний мозок, і той принишк, але продовжував працювати. Кел боровся з ним все слабкіше, бо все його тіло, кожний нерв просочувала ненависть. Він відчував, що втрачає контроль над собою.
Потім прийшов момент, коли і контроль, і страх відступили, і мозок заволав у болісній перемозі. Кел схопив олівець і почав виводити у блокноті щільні спіральки, одну по одній. Коли за годину до його кімнати зайшов Лі, там були сотні спіралей, і ставали вони дедалі меншими. Кел не підвів голови.
Лі тихенько причинив двері.
— Я приніс тобі кави,— сказав він.
— Я не хочу — та ні, хочу. Дякую, Лі. Дуже люб’язно з твого боку подумати про це.
— Припини! — вигукнув Лі.— Негайно припини, чуєш?
— Що припинити? Що, по-твоєму, я мушу припинити?
— Якось я тобі сказав, коли ти спитав,— занепокоєно відповів Лі,— що все міститься в тобі самому. Я сказав, що ти можеш цим керувати — якщо схочеш.
— Чим керувати? Не розумію, про що ти.
— Ти мене чуєш? — запитав Лі.— Я можу до тебе достукатися? Келе, хіба ти не знаєш, про що я говорю?
— Я тебе слухаю, Лі. Що ти кажеш?
— Він нічого не міг із собою вдіяти, Келе. Така в нього вдача. Він знає лише один шлях. У нього не було вибору. А у тебе є. Ти мене чуєш? У тебе є вибір.
Спіральки стали такі малі, що лінії від олівця зійшлися разом, і виникла блискуча чорна крапка.
— Ти даремно так тривожишся, Лі, воно того не варте,— говорив Кел дуже спокійно.— Ти, напевне, помиляєшся. Послухати тебе, так я когось убив. Заспокойся, Лі. Заспокойся.
У кімнаті запала тиша. Коли за мить Кел озирнувся, Лі вже не було. Чашка кави на комоді пускала струмочок пари. Кел випив каву, хоча вона була дуже гаряча, і повернувся до вітальні.
Батько винувато подивився на нього.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги