НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Так,— відповів Кел без подальших пояснень.

— Можна поговорити з тобою?

— Авжеж! Заходь. Говори тихіше, бо інакше прийде тато. Він ловить кожну мить з тобою.

Арон сів на ліжко. Він мовчав так довго, що Кел запитав:

— Що трапилось? У тебе проблеми?

— Ні, не проблеми. Просто хотів з тобою поговорити. Келе, я не хочу повертатися до коледжу.

Кел різко повернув голову:

— Як не хочеш? Чому?

— Мені там не подобається.

— Ти ще не сказав про це татові, ні? Він страшенно засмутиться. Мало того, що я не хочу вступати до університету. А що ти збираєшся робити?

— Думав, може, узятися за наше ранчо.

— А як же Абра?

— Вона давним-давно мені казала, що їй це до вподоби.

Кел уважно дивився на брата.

— Ранчо здане в оренду.

— Я думав про це.

— Фермерство не приносить грошей,— сказав Кел.

— Мені багато грошей не треба. Аби вистачало на життя.

— Мені таке не підходить,— заявив Кел.— Я хочу багато грошей і я їх зароблю.

— Як?

Кел почувався старшим і впевненішим за брата. У нього виникло бажання його захистити.

— Якщо ти повернешся до коледжу, я розпочну свою справу і закладу фінансову основу. Коли ти закінчиш, можемо стати партнерами. Я робитиму свою роботу, ти свою. Все може вийти зовсім непогано.

— Я не хочу туди повертатися. Навіщо мені туди повертатися?

— Бо так хоче тато.

— Це не примусить мене повернутися.

Кел сердито зиркнув на брата, на його ясне волосся, широко поставлені очі, й раптом зрозумів, чому батько так любить Арона, зрозумів понад усякий сумнів.

— Обдумай усе як слід,— швидко сказав він.— Було б краще, якби ти принаймні закінчив перший семестр. Не роби зараз нічого.

Арон підвівся і пішов до дверей.

— А для кого цей подарунок?

— Для тата. Побачиш завтра по обіді.

— Але ж ще не Різдво.

— Ні,— відповів Кел.— Це краще за Різдво.

Коли Арон пішов до себе, Кел відкрив свій подарунок. Він перерахував ще раз п’ятнадцять новеньких банкнот, вони були такі хрусткі, що аж тріщали. Монтерейський окружний банк посилав по них аж у Сан-Франциско і тільки після того, як їм пояснили причину. У банку був цілий переполох і сумніви, що сімнадцятирічний хлопець, по-перше, володіє такими грошима, а по-друге, носить їх із собою. Банкіри не люблять, коли з грошима поводяться без належної поваги, навіть якщо це робиться з сентиментальних міркувань. Знадобилося слово Віля Гамільтона, щоб банк повірив, що то дійсно Келові гроші, що зароблені вони чесно і що він може робити з ними все, що захоче.

Кел замотав банкноти у шовковий папір і перев’язав червоною стрічкою, яка закінчувалася балабушкою, що віддалено нагадувала бант. У такому пакунку міг лежати і носовичок. Кел заховав його під своїми сорочками у комоді й ліг спати. Але заснути не міг. Він був схвильований і водночас несміливий. Йому хотілося, щоб завтрашній день уже скінчився і подарунок був вручений. Він повторив те, що збирався сказати.

— Це вам.

— А що це?

— Подарунок.

Далі він не міг уявити, що станеться. Він крутився і метався в ліжку, а на світанку піднявся і тихо вислизнув з дому.

На Головній вулиці він побачив, як старий Мартін мете тротуар жорсткою мітлою. Муніципальна рада розглядала можливість купівлі механічного підмітальника. Старий Мартін сподівався, що зуміє з ним упоратися, але до самої ідеї ставився скептично. Молодняк любить отримувати все найкраще. Повз нього проїхав фургон для сміття родини Бачигалупі, й Мартін провів його сповненим ненависті поглядом. Зовсім непоганий бізнес. Багатіють макаронники.

Головна вулиця була пуста, за винятком кількох собак, що обнюхували зачинені двері, та якогось сонного руху біля закусочної «Сан-Франциско». Там стояло нове таксі Пета Буліна, бо Пета ще напередодні найняли відвезти на вокзал Вільямсових дівчат на ранковий потяг до Сан-Франциско.

Старий Мартін гукнув до Кела:

— Маєш цигарку, юначе?

Кел зупинився і витяг картонну коробку цигарок «Мюрад».

— Ого, нічогенькі собі! Сірника я також не маю.

Кел підніс вогник до його цигарки, намагаючись не підпалити сіру щетину довкола Мартінового рота.

Мартін зіперся на держак своєї мітли і попихкував з нещасним виглядом.

— Молодняк отримує все найкраще,— поскаржився він.— Не дадуть мені отим управляти.

— Чим? — запитав Кел.

— Та отим новим підмітальником. Ти хіба не чув? Де ти був, хлопче? — Мартін і уявити не міг, що відносно інформована людина не знає про механічний підмітальник. Кел його вже не цікавив. Можливо, оці Бачигалупі дадуть йому роботу. У них грошей достобіса. Мають три фургони і нову вантажівку.

Кел звернув на вулицю Алізаль, зайшов на пошту і зазирнув у скляне віконце скриньки №632. Там було порожньо. Він тихим кроком пішов додому. Лі вже встав і фарширував величезну індичку.

— Всю ніч не спав? — запитав Лі.

— Ні. Оце щойно вийшов пройтися.

— Хвилюєшся?

— Так.

— Зрозуміло. Я б теж хвилювався. Дуже важко робити подарунки — утім, гадаю, ще важче їх приймати. Дивно, правда? Кави хочеш?

— Не відмовлюся.

Лі витер руки і налив кави собі й Келу.

— Що скажеш, як Арон?

— Та нібито добре.

— Тобі вдалося з ним поговорити?