НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ні,— відповів Кел. Так простіше. Лі схотів би знати, про що йшлося. Це не день Арона. Це день Кела. Він викарбував цей день для себе, він так на нього чекав. Він хотів свята для себе.

Увійшов Арон, очі його були ще затуманені сном.

— На котру годину ти плануєш обід, Лі?

— Не знаю — на пів на четверту або на четверту.

— А можна о п’ятій?

— Гадаю, можна, якщо Адам погодиться. А що?

— Та просто Абра не зможе вибратися раніше. Я хочу викласти батькові один свій план, і треба, щоб вона при цьому була.

— Думаю, це цілком можливо,— сказав Лі.

Кел різко підвівся і пішов до себе в кімнату. Він сів за стіл, ввімкнув настільну лампу, і його аж тіпало від тривоги й обурення. Як легко, без жодних зусиль Арон краде у нього його день. Тепер це буде день Арона. Раптом йому стало пекельно соромно. Він затулив очі долонями і промовив:

— Це просто заздрість. Я заздрю. Я — заздрісник. Ось хто я такий. Заздрісник. Я не хочу заздрити.

Він повторював це знову і знову: «Заздрісник — заздрісник — заздрісник»,— ніби визнання цього факту здатне було його знищити. Після цього Кел продовжив самопокарання.

— Навіщо я даю батькові гроші? Для його задоволення? Ні. Для свого власного задоволення. Віль Гамільтон так і сказав — я хочу його купити. У мене немає і крихти порядності. Я отут сиджу і корчуся від заздрості до рідного брата. Треба дивитися правді в очі.

Він хрипко прошепотів сам до себе:

— Треба бути чесним. Я знаю, чому батько любить Арона. Тому що він схожий на неї. Батько ніколи не зможе її забути. Можливо, він сам того не знає, але це так. Цікаво, чи він те розуміє? Тому я заздрю також і їй. Чому б мені не забрати свої гроші й не виїхати звідси? Ніхто за мною не сумуватиме. Дуже швидко всі забудуть про моє існування — всі, крім Лі. Не знаю, чи любить мене Лі. Можливо, не любить,— Кел притиснув до лоба кулаки.— Чи доводиться Арону отак боротися з собою? Навряд чи, хоча звідки мені знати? Я міг би спитати його. Але він не скаже.

Кел розривався між злістю на себе і жалем до себе. А потім вступив новий голос, який промовив холодно і зневажливо:

— Якщо ти такий чесний, то чому ж не зізнаєшся, що отримуєш задоволення від побиття, що ти його сам собі влаштовуєш? Оце буде правда. Чому б просто не бути собою і не робити те, що робиш?

Ця думка ошелешила Кела. Задоволення? Безумовно. Лупцюючи себе, він уникав лупцювання від інших. Думки його підтягнулися. Віддай гроші, але віддай легко. Ні на що не розраховуй. Нічого не передбачай. Просто віддай і забудь. Забудь уже зараз. Віддай — і віддай. Віддай цей день Арону. Чому б ні? Кел підскочив і побіг на кухню.

Арон тримав шкірку індички, а Лі наповнював її начинкою. Духовка скрекотала і потріскувала від жару.

— Порахуймо,— говорив Лі,— вісімнадцять фунтів, двадцять хвилин на фунт, виходить, вісімнадцять помножити на двадцять, це триста шістдесят хвилин, рівно шість годин — одинадцята, дванадцята, перша...— він рахував на пальцях.

— Коли закінчиш, Ароне,— сказав Кел,— ходімо погуляємо.

— Куди?

— Просто містом. Я хочу в тебе дещо спитати.

Кел повів брата через вулицю до «Берже і Гаррісьєра», там продавалися чудові імпортні вина й лікери.

— Маю трохи грошей, Ароне. Я подумав, може, ти хотів би купити вина до обіду. Гроші я тобі дам.

— А яке вино?

— Влаштуємо справжнє свято. Візьмемо шампанське. Це буде твій подарунок.

Джо Гаррісьєр зауважив:

— Хлопці, вам ще недостатньо років.

— Для обіду? Цілком достатньо.

— Не маю права вам продавати. Вибачте.

— Придумав! — вигукнув Кел.— Ми заплатимо, а ви доставите шампанське нашому батькові.

— Це можна,— погодився Джо Гаррісьєр.— Маємо «Ей де Пердрікс».

І він витягнув губи, немов смакував це вино.

— А що це? — спитав Кел.

— Шампанське, дуже хороше, кольору ока куріпки — рожеве, але темніше за рожеве, і сухе. Чотири п’ятдесят пляшка.

— Таке дороге? — здивувався Арон.

— Звісно, дороге! — розсміявся Кел.— Пришліть нам три пляшки, Джо.

І нагадав Арону:

— Це буде подарунок від тебе.

3

Келу день видавався безкінечним. Він хотів піти з дому, але не міг. Об одинадцятій Адам пішов до офісу відбіркової комісії переглянути папери нової партії хлопців.

Арон здавався цілком спокійним. Він сидів у вітальні, роздивлявся картинки у старих числах ілюстрованого журналу. З кухні долинали аромати соковитої індички, що смажилася в пічці.

Кел зайшов до своєї кімнати, витяг свій подарунок і поклав на письмовий стіл. Він спробував підписати листівку, яку хотів причепити до пакунка. «Татові від Калеба»... «Адамові Траску від Калеба Траска». Він розірвав листівки у дрібні шматочки і змив в унітазі.

Він подумав: «А навіщо дарувати сьогодні? Я можу тихенько підійти до нього завтра, сказати: „Це вам“,— і піти собі. Так було б легше».

А уголос він промовив:

— Ні. Я хочу, щоб це побачили вони всі.

Так мусило бути. Але йому було важко дихати, а долоні змокли від хвилювання. Тут він згадав той ранок, коли батько визволив його з тюрми. Тепло, близькість — ось про що слід пам’ятати, а ще про батькову довіру. Адже він тоді так і сказав: «Я тобі довіряю». І Келу полегшало.