НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Вибачте мені, батьку,— сказав Кел.— Я не знав, що ви це так сприймаєте.

Він узяв пачку грошей з камінної дошки, де вона лежала зараз, і поклав у кишеню піджака, де вона лежала раніше.

— Подивлюся, що можна з цим зробити,— голос його звучав невимушено.— А де всі решта?

— Абрі треба було додому. Арон пішов її проводити. Лі кудись вийшов.

— Піду і я пройдуся,— сказав Кел.

4

Був пізній листопадовий вечір. Кел прочинив вхідні двері й побачив у шпаринку плечі й голову Лі на тлі білої стіни французької пральні через вулицю. Лі сидів на сходинках, незграбний у своєму важкому пальті.

Кел зачинив двері та пройшов вітальнею.

— Шампанське викликає спрагу,— пояснив він. Батько не підвів на нього очей.

Кел нишком вислизнув через кухонні двері та пройшов пожовклим городом Лі. Потім переліз через високий паркан, знайшов широку дошку, яку використав як місток через величезну чорну калюжу, і вийшов на вулицю Кастровіль між булочною Ланга і майстернею лудильника. Він пройшов вулицею Стоун, де розташована католицька церква, звернув ліворуч, проминув будинок Карріаги, будинок Вільсонів, будинок Забала, а біля будинку Стейнбеків звернув ліворуч на Центральну авеню. За два квартали від Центральної, за Західною школою, він знову взяв ліворуч.

Тополі перед школою вже майже зовсім облетіли, але вечірній вітер ще зривав і носив поодинокі жовті листочки.

Кел немов заціпенів. Він не відчував, яке холодне стало повітря від морозу, що сповзав на місто з гір. За три квартали від себе він побачив освітлену вуличним ліхтарем високу фігуру брата, який ішов йому назустріч. Він упізнав братову ходу і поставу, бо дуже добре їх знав.

Кел уповільнив кроки, і коли Арон наблизився, сказав:

— Привіт. Я вийшов тебе шукати.

— Мені дуже шкода, що сьогодні все так вийшло,— сказав Арон.

— Ти нічим не міг би зарадити, забудь,— мовив він. Вони рушили разом.— Хочу, щоб ти пішов зі мною. Хочу тобі дещо показати.

— Що?

— Це сюрприз. Але дуже цікавий. Ти здивуєшся.

— А це надовго?

— Ні, не надовго. Власне, зовсім швидко.

І вони пішли Центральною авеню до вулиці Кастровіль.

5

Сержант Аксель Дейн зазвичай відчиняв призовний пункт у Сан-Хосе о восьмій, але якщо він трохи запізнювався, його відчиняв капрал Кемп, і капрал Кемп не збирався скаржитися. Аксель був доволі типовою фігурою. Служба в армії США в період миру між війною з іспанцями й війною з німцями зробила його непридатним до нудного, безладного життя цивільних. Один місяць перерви в службі його в цьому переконав. Але служба в армії мирного часу зробила його цілком непридатним до війни, і він винайшов не один спосіб її уникнути. Призовний пункт у Сан-Хосе довів, що він свою справу знає. Він розважався з наймолодшою дочкою Річчі, а вона мешкала у Сан-Хосе.

Кемп засвоїв основне правило. Ладнай зі своїм командиром і уникай усіх офіцерів, як тільки можеш. Він не мав нічого проти лагідних вказівок, які роздавав сержант Дейн.

О восьмій тридцять Дейн увійшов до призовного пункту і побачив, що капрал Кемп спить за робочим столом, а якийсь втомлений хлопчик сидить і чекає. Дейн глянув на хлопця, зайшов за бар’єр і поклав руку на плече Кемпа.

— Любий,— промовив він.— Жайворонки співають, сонечко встало.

Кемп підвів голову, витер ніс зворотом долоні та чхнув.

— Ти ж моє золото,— сказав сержант,— прокидайся, у нас відвідувач.

Кемп скосив закислі очі.

— Війна зачекає,— сказав він.

Дейн уважніше подивився на хлопця:

— Боже! Та він красень! Сподіваюся, ми його добре влаштуємо. Капрале, ти, мабуть, гадаєш, що він прагне підняти зброю на ворога, а я думаю, що він тікає від кохання.

Кемп відчув полегкість від того, що сержант був не надто тверезий.

— Думаєте, якась дамочка його поранила? — Він грав у будь-яку гру, що її пропонував сержант.— Гадаєте, це Іноземний легіон?

— Можливо, він тікає сам від себе.

— Бачив я цю картинку,— сказав Кемп.— Там був один сержант — паскудний сучий син.

— Не вірю я в це,— відповів Дейн.— Ідіть сюди, юначе. Вам є вісімнадцять, так?

— Так, сер.

Дейн обернувся до свого підлеглого.

— Що скажеш?

— Дідько! — вигукнув Кемп.— Скажу: якщо вони достатньо високі, то й достатньо дорослі.

— Припустімо, що вам вісімнадцять,— сказав сержант.— І ми потім не змінимо свідчень, чи як?

— Ні, сер.

— Тоді візьміть оцей бланк і заповніть його. І вирахуйте, у якому році ви народилися, запишіть отут і запам’ятайте як слід.

Розділ 50

1

Джо не любив, коли Кейт годину по годині сиділа нерухомо і дивилася в нікуди. Це означало, що вона думає, а оскільки обличчя її було позбавлено виразу, Джо не мав доступу до її думок. Це його непокоїло. Він не хотів, щоб перший у житті реальний щасливий шанс вислизнув у нього з рук.

Сам він мав лише один план — тримати її у напрузі, поки вона себе не видасть. Тоді він міг би стрибнути у будь-якому напрямку. Але що робити, коли вона сидить і дивиться на стінку? У напрузі вона чи ні?

Джо знав, що вона не лягала, а коли спитав, чи хоче вона снідати, вона так повільно похитала головою, що важко було вирішити, чи вона взагалі його почула.